Прикордонні села: пережили окупацію, ремонтують житло після обстрілів, саджають городи

За дітей хвилювалися

На початку війни через Довжанку, яка знаходиться на перехресті поблизу траси, проїжджало багато російської техніки, але у самому селі окупанти не зупинялися. Десь через пів місяця пройшлися вулицями, щось роздивлялися, та у будинки не заходили. Тож місцеві намагалися без великої потреби з дворів не виходити, а лише спостерігали за трасою.

У погребах у людей були запаси, мали господарство та худобу, тож кажуть, що пережили окупацію більш-менш. Не голодували, хоча придбати щось необхідне з продуктів чи речей було неможливо. Магазини у селі не працювали і раніше – їздили у сусідні населені пункти, а після окупації деякий час це було нереально. Через декілька місяців усе якось налагодилося – хтось кудись виїжджав, щось привозив.

«Якщо маєш запаси: картоплю, овочі – у селі жити можна. Та й худобу якусь люди утримують. А ось за доньку, якій на початку війни було 5 місяців, ми дуже хвилювалися. Дістати дитячі суміші було великою проблемою. Брали у сусідів молоко, так і годували дитину», – розповідає житель Довжанки Євген Наволоков.

Євген Наволоков

У селі усі допомагали одне одному. Ті, хто тримав корів, роздавали людям молоко. А в Євгена був генератор, до нього ходили заряджати телефони, акумулятори.

До війни у Довжанці мешкало близько 70 людей, зараз залишилося до 40. Окупацію разом із дорослими вдома пережили вісім дітей.

Тікали хто як міг

Трасою поблизу Довжанки постійно переміщувалися ворожі колони. А перед деокупацією Вільхуватської громади почався якийсь дивний рух у напрямку кордону.

«Громаду звільнили 11 вересня 2022 року, ми цей день ніколи не забудемо. Напередодні ще не знали, що відбувається. Світла, зв’язку немає, хтось комусь телефонував, кудись їздив, щось чув, та точно ніхто нічого сказати не може. Але на трасі відбувалося дивне. У нашу сторону росіяни гнали колони транспорту, а до кордону тоді бігли хто як міг. Машинами, на скутері чи навіть пішки, але купно так, поспіхом. Та ще й хапали із собою усе, що дорогою попадалося», – розповідає Євген.

Потім у селі зрозуміли – то окупанти тікали. Через пару днів він з’їздив до Вільхуватки, зустрів там українських військових. «Обнімалися, розмовляли з нашими, я їм подякував за те, що нас звільнили», – згадує житель Довжанки.

Один місцевий утік разом з окупантами. Коли цей прихильник «руського міра» закріпив на своїй машині прапор рф, поїздити з ним зміг лише кілька днів: машину підпалили. Встановити «злодіїв», звісно, не вдалося. Та, на жаль, кажуть, повністю згоріти машина не встигла.

Обстріли почалися у 2023-му

У 2022 році село майже не постраждало від обстрілів, проблеми почалися у 2023-му.

«Якось накрили «градами», дві хати розбили. В одній снаряд пробив стіну, але не вибухнув. Бабусю-господарку засипало глиною та цеглою біля ліжка – воно під тією стіною стояло. Я швидко прибіг, бо ми сусіди. Зібралися люди, а бабуся не йде з будинку, щось там шукає біля ліжка. Питаю, що вона робить? Каже, що під подушкою ховала документи та гроші, ось їх і шукає. Знайшла. Снаряд знешкодили, будинок відремонтували – дякувати місцевій владі, завжди допомагає, коли треба, тож господарка і зараз вдома живе», – розповідає Євген Наволоков. 

У 2024 році цю бабусю спіткало горе: у лютому через обстріли у селі Чорне, що за 2 км від Довжанки, загинули її донька, зять та онука. У старенької є інші родичі: донька, онуки – але їхати з дому 84-річна жінка не хоче: «Буду у своїй хаті». Садить город, тримає курей. 

84-річна жителька Довжанки

Б’ють «градами», КАБами

Місцеві кажуть, що у Довжанці порівняно із селами на самому кордоні ситуація нормальна. Є розбиті будинки, але їх ремонтують, і люди можуть жити вдома. От нещодавно метрів за 700 від крайньої хати на пагорбі впав КАБ. У цей час дві сусідки разом зранку саме чаювали в галерейці будинку. Чують, щось летить, гуде. Одна з жінок відчиняє двері – і тут «прильот». Її збило вибуховою хвилею, зверху посипалося скло з вікон галерейки. На щастя, ніхто не постраждав.

«Одразу прибігли сусіди, я в той же день привіз ДСП, які дали у військовій адміністрації, закрили вікна. Усі допомагали, разом швидко зробили», – говорить Євген.

Це дуже важливо, каже він, коли місцева влада швидко реагує на потреби людей. Як узимку жити з вибитими вікнами, адже не кожний може за свої кошти купити необхідні матеріали для ремонту? Тож від усіх жителів Довжанки він каже, що вдячний своїй громаді за підтримку. 

Жителі Довжанки допомагають сусідці забити пошкоджені обстрілами вікна

За кілометр від кордону

Завдяки співпраці з волонтерами та благодійниками Вільхуватська громада допомагає жителям «гуманітаркою». Євген Наволоков працює водієм у Центрі надання соціальних послуг, працівники якого постійно розвозять по селах продукти, засоби гігієни, побутові речі та хліб. Возять директор Центру надання соціальних послуг Олександр Черсунов і водій, а дівчата-соцпрацівниці допомагають усе розкладати, фасувати, вантажити. Звісно, у Довжанку «гуманітарку» доставляють також.

Працівники Центру надання соціальних послуг Вільхуватської громади

Євген говорить, що завдяки підтримці СВА, яка надала соцпрацівникам автобус та «газель», а також забезпечує пальним і запчастинами, вони їздять по всій території, де дозволяє безпекова ситуація.

Допомога для жителів села Зарубинка

«Люди залишаються навіть у селах, від яких до кордону десь кілометр. По декілька жителів, але залишаються. Навіть якщо село майже повністю згоріло, як Рублене. Ми зараз туди не доїжджаємо, бо постійно літають дрони. Зустрічаємося з місцевими, які кудись виїжджають, вони все й забирають», – розповідає житель Довжанки.

Про ситуацію на самому кордоні чоловік каже, що місцева влада завжди просить усіх виїжджати на більш безпечну територію. Але жителі, в основному похилого віку, відмовляються. Хоча умови вкрай важкі, не завжди врятує й погріб, де багато людей звикли ховатися від обстрілів. 

Розповідає про випадок у Комісаровому, коли почався обстріл і двоє братів сховалися у погребі. Прилетіло саме туди. Усе на подвір’ї ціле – будинок, гараж, кухня, а у погребі один чоловік загинув, а другого витягли і у важкому стані відвезли до лікарні.

«Кажу одній родині із прикордоння, там чоловік, жінка і доросла донька: «Виїжджайте, хочете у Харків, хочете залишитися у своїй громаді – у Приколотне, там допоможуть, нададуть житло. Є пусті будинки, куди заселяють евакуйованих». Відмовляються, бо у них город, худоба, та й у Харкові та Приколотному також бувають обстріли», – говорить Євген.

Жительки Вільхуватки

«Дядю, а цукерки у тебе є?»

За всі роки війни, що соцпрацівники їздять по території своєї прикордонної громади – возять «гуманітарку», евакуюють людей, водій з Довжанки може багато чого пригадати. Але найбільше запам’яталися декілька випадків. Перший – у Березниках за 2 км від кордону. Приїхали туди після деокупації, підходе маленький хлопчик, смикає за рукав і питає: «Дядю, а цукерки у тебе є?». Поряд стоять ще двоє малюків з цієї ж родини.

Цукерок не було. Наступного тижня жителі Довжанки, яким Євген розповів про дітей, разом із соцпрацівниками зібрали гроші. Десь три тисячі гривень. Купили тоді ледь не пів мішка цукерок і разом з іншими подарунками відвезли тим дітям. А потім цю родину вони евакуювали з Березників.

А другий епізод – про бабусь із сусідньої з Вільхуватською громади. Треба було відвезти у село допомогу, люди чекали її об 11-й ранку. А директор Центру соцпідтримки та водій рано починають роботу – можуть навіть опів на сьому. Тож приїхали раніше на пів години. Бабусі уже зібралися, у них спілкування. Одна підходить до соцпрацівників і питає: «А ви чого так рано приїхали?».

«Я розгубився, кажу, а хіба погано, коли раніше? «Нічого ти не розумієш. Нам треба встигнути поговорити, посваритися, далі заспокоїтися, а вже потім ви маєте приїхати», – пояснила жінка. Я все одно не зрозумів, чому не можна спочатку отримати «гуманітарку», а потім усе це зробити? А бабуся відповідає, що з «гуманітаркою» вже треба йти додому – нічого час гаяти, треба по хазяйству поратися», – розповідає Євген Наволоков. 

Потім, коли ще приїжджали у село, вони з бабусею заприязнилися, навіть сфотографувалися разом.

Наслідки обстрілів у Вільхуватці

Вірять у краще

Зараз Євген із дружиною очікують другу донечку. Зізнаються, що про всяк випадок «тривожну валізку» зібрали, але їхати з дому не хочуть. Вірять та налаштовують себе на те, що усе буде добре. Так само, як і інші жителі Довжанки.

Начальник Вільхуватської сільської військової адміністрації Євген Шаповал каже, що ситуація у прикордонній громаді створює багато проблем. Їх, звісно, треба вирішувати, але є один важливий момент.

«Коли люди допомагають одне одному, приєднуються до роботи, яка важлива для громади та всіх її жителів, досягти результату реальніше. Бо ніхто самотужки вирішити усі нагальні проблеми не може, а якщо разом – це означає, що кожен зробить свій внесок, і саме цей внесок конкретної людини може стати вирішальним. Ми вдячні усім небайдужим жителям громади за співпрацю і вдячні волонтерам і благодійникам за підтримку», – зазначає Євген Шаповал.