Поліцейська з Харківщини розповіла, як щоденно працює у прифронтовому місті

Історію поліцейської розповів начальник Слідчого управління ГУ НП України в Харківській області Сергій Болвінов, повідомляє «Слобідський край».

Працювати у Вовчанську слідча почала одразу після деокупації. У травні слідчо-оперативна група з двох молодих працівників виїхала на терміновий виклик. Після чергового російського обстрілу на власному подвір’ї загинуло подружжя.

«Я була на чергуванні, був виклик, що почався обстріл сіл Стариця та Огірцеве і було попадання у двір – чоловік та дружина отримали поранення, не сумісні з життям. Треба було виїжджати на місце, документувати та відправляти в морг для встановлення причини смерті», – розказує слідча.

Правоохоронці на поліцейській машині доїхали до річки, а далі – зруйнований міст. Дістатися можна було лише на човні. Та під час переправи почалася чергова хвиля російських обстрілів. Але повертати назад навіть не подумали, бо виклик терміновий.

«Треба було перепливати на той бік. Там на нас повинна була чекати голова сільської ради з військовими та доправити до того місця, тому що воно постійно обстрілюється. Телефони треба виключати. Ми сіли, я була в касці, бронежилеті, взяла бланки, сіли на човен, доплили до середини мосту й почули «виходи», що почався поруч обстріл. Ми швидко переплили, сіли під мостом», – згадує жінка.

Залишки мосту врятували поліцейським життя, бо обстріл не вщухав, крили настільки щільно, що не було навіть можливості рушити з місця. Але укриттям назвати схованку Юлі та її колеги важко – кожен удар міг стати останнім для них. Тоді дівчина і дістала телефон та почала знімати. Відео відправляла чоловікові.

«Дві з половиною години був обстріл і чітко по нам, а ми розуміли, що це по нам, тому що осколки всі по містку, а ми під ним сиділи. Він нас урятував. Подумати встигла все – що не повернемося, будемо тут під містком сидіти. І за півтори години ставало ще ближче до нас. Думки були, що все, треба переводитися до Харкова, як чоловік казав», – говорить поліцейська.

Після того, як вщухли вибухи, Юля доїхала до Стариці та разом з військовими вивезла тіла загиблої пари.

Та з Вовчанська Юлія все одно не перевелася. Працює під обстрілами вона там з вересня. Широкомасштабне вторгнення застало жінку саму вдома з дворічним сином. Тим часом її, як і всіх поліцейських, викликали по тривозі.

«Сіла в машину, навіть не прогріла її, відвезла сина до родичів, попрощалася, заплакала. Сказала: бережіть сина, це саме цінне, що у мене є, і поїхала на роботу. Ми отримали вогнепальну зброю. Команда була їхати в Старий Салтів. Ми виїхали, а дитина лишилася під російським прапором – місто окупували в перші ж години. Я прийняла рішення повертатися туди», – згадує Юлія.

За два дні повалили дамбу, а навколо Харкова вже точилися бої. Так дівчина опинилася в окупації на цілих півтора місяця. Росіяни одразу змусили всіх працівників здати зброю. Ризикувати та відмовлятися, маючи поруч сина, Юля не могла. Але і просто так не віддала.

«Ми всі прекрасно розуміли, що якщо не здамо зброю, то до нас прийдуть її забирати. Але перед тим, як її здавати, я зняла звідти бойок і трошки відпиляла дуло, щоби моя зброя була непридатна, якщо з неї стріляти. І з цього дня сиділа вдома», – каже жінка.

Коли трапилася нагода вирватися з окупації, Юлія вирішила забрати із собою жетон та посвідчення. Виїжджала з чоловіком та сином під виглядом звичайної цивільної родини. І ці документи могли зіпсувати всю спробу повернення на неокуповану територію. Каже, щоби заховати їх надійно, ввімкнула весь свій хист.

«Не було на той момент логіки. Я зброю здала і мені так було образливо, що я не змогла зброю з патронами зберегти, мені довелося, бо переживала за дитину. І хотілося вивезти посвідчення та жетон – він видається один і на все життя. Ми коли виїжджали з дому, речі збирали, для мене було найголовніше – провезти це посвідчення. Не хотілося їм залишати. Форму я не брала, бо її б побачили в речах. А посвідчення та жетон – я відклеїла дитячі підгузки, засунула всередину, а потім заклеїла двостороннім скотчем, щоби не видно було, що їх відкривали», – згадує поліцейська.

Форму, постіль, дитячі іграшки, навіть чоловікові вудочки та ще безліч особистих речей – вкрали росіяни, коли прийшли з обшуком вже після від’їзду родини. Проте зараз повертатися до Вовчанська цивільним ніхто не радить. Свого сина Юлія туди не привезла, а от сама з вересня кожного дня їздить туди на роботу з Харкова.

«Ми розуміли, що це деокупована територія, що роботи буде багато, крадіжки, пошкодження, що обстріли будуть. І звідти навіть зараз не всі люди мають змогу виїхати – там потрібна поліція. Якщо я поїду, хтось ще, а місто постійно під обстрілами – зрозуміло, що приїжджі не захочуть тут працювати, не на своїй території, якщо ми поїдемо, то нікому буде працювати», – говорить дівчина.

Зараз у Вовчанську є населені пункти, які розташовані буквально впритул до ворожих позицій. І туди теж треба їздити та фіксувати воєнні злочини росіян.

Раніше ми писали про 28-річного слідчого Ігоря Харченка, який півтора місяця був в окупації у Вовчанську. За цей час його двічі допитували, погрожували розправою над батьками, але він знайшов спосіб повернутися, оминувши більшість ворожих блокпостів.

Нагадаємо, у Вовчанській громаді Харківської області розглядають питання щодо примусової евакуації дітей з п’яти населених пунктів.

Нагадаємо ще, 22 червня у місті Вовчанськ у результаті обстрілу згорів житловий будинок. Окрім того, пошкоджено будівлі м’ясокомбінату, господарчі споруди та приватні домоволодіння.

Більше новин Вовчанськ читайте на нашому сайті.