Під ударом перебувають як Золочів, від якого 17 кілометрів до кордону з росією, так і інші населені пункти. За час війни в громаді, де нараховується близько 20 тисяч мешканців, через бойові дії загинуло 73 людини. Та попри все в Золочеві та навколишніх селах залишаються місцеві жителі, під вибухи вони садять городи та доглядають худобу. А жінки, які живуть просто на кордоні з агресором, висаджують клумби, бо переконані, що війна – не привід забувати про красу та порядок.
«Мій дім – не військова ціль, а постраждав»
Понад два роки Золочівська громада майже щоденно потерпає від російських обстрілів. Для терору окупанти використовують різні види озброєння, останнім часом – найчастіше КАБи та ракети. Мешканець Золочева, головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини» Василь Мірошник розповідає, що зараз через інтенсивні обстріли із селища виїжджає багато людей, адже за місяць на населений пункт в середньому прилітає понад 10 КАБів.
Золочів, розбита росіянами дитяча спортшкола
Василь Мірошник
головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини»
Просто уявіть, скільки вибухової речовини летить на населений пункт, де мешкає близько чотирьох тисяч людей. 16 квітня двома КАБами вдарили по центру селища, у пошту, 24 квітня прилетіло в адміністрацію. 1 травня прилетіло на площу, загинуло двоє цивільних, згоріли машини, зруйновані будинки. 6 травня було три прильоти, які пошкодили поліцію, селищну раду, кочегарку БДЮТу, будинки. 21 травня КАБи поцілили в дошкільний заклад, ринок, будинки, 23 травня – у житловий район Золочева, пошкоджені будинки, постраждали двоє людей – контузії.
За час повномасштабного вторгнення на території Золочівської громади були окуповані два села – Макарове й Турове. А протягом 2022 року росіяни тричі намагалися захопити Золочів, проте українські захисники відбили атаки.
– Макарове й Турове були в окупації, а Світличне – сіра зона. Це ті населені пункти, з яких обстрілювали Золочів. Був період, коли щодня виїжджала самохідна артилерійська гармата й по 20–30 разів била по Золочеву, – каже журналіст.
Редакція газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини» після чергового обстрілу
Золочівська громада – аграрний край, у мирні часи там усі поля біли засіяні. Та навіть попри війну, обстріли та мінування люди намагалися продовжувати працювати на землі. Однак росіяни розстрілювали ферми й підприємства та вели вогонь по тракторах, що працювали у полі.
Василь Мірошник
головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини»
Село Баранівка дуже постраждало від обстрілів, там майже нікого вже не залишилося. Неодноразово розбивали місцеве аграрне господарство, а по тракторах ворог вів прицільну стрільбу, як по танках. Люди виїжджали сіяти або збирати урожай, а по них стріляли.
Евакуація місцевих
На початку бойових дій у громаді було близько 24 тисяч жителів. Нині там проживає менш ніж 20 тисяч осіб. У селі Івашки була примусова евакуація родин з дітьми, тоді вивезли 24 дитини. В населених пунктах, де оголошена обов’язкова евакуація, багато людей написали письмові відмови. Та коли громаду починають інтенсивно обстрілювати, місцеві все ж таки виїжджають, а коли інтенсивність зменшується – повертаються додому.
Василь Мірошник
головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини»
Я нещодавно спілкувався зі старостами, й одна з них розповіла, що обстріли в громаді йдуть постійно. Але після чергового жорстокого обстрілу родини, які раніше писали письмову відмову від евакуації, все ж виїхали. У Золочеві й досі чути дитячий сміх, мами гуляють з візочками, але я вважаю, що дітей потрібно вивозити. Бо коли пахне та чутно вибухи й дитина маленька йде, це страшно, це дуже ріже око, бо малеча не повинна жити в таких умовах. Але діти є не тільки в самому Золочеві, а й у селах, які розташовані біля кордону.
Усім евакуйованим надають тимчасове житло в Харкові та області, а також матеріальну підтримку. Пропонують оселитися й у інших областях України, зокрема, теж у Золочеві, але Львівської області.
– Тим, хто виїздить, виплачується компенсація – понад 10 тисяч гривень на одну людину, ці гроші отримують у Харкові, й багато хто з нашої громади там і залишається. Людям надають житло. Наше місто-побратим Золочів на Львівщині теж пропонує в них оселитися. Але багато людей залишається у громаді, бо тримаються за своє – город, дім, особисте ліжко, свою кімнату, худобу, – ділиться чоловік.
Висаджують клумби за кілька кілометрів від рф
У селі Оскіл людей не залишилося зовсім, це фактично кордон і лінія зіткнення. Поряд – велике село Уди, там перед повномасштабною війною мешкало близько тисячі людей.
Василь Мірошник
головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини»
Зараз в Удах живе лише одна родина, і то вони то приїжджають, то виїжджають. Посадили картоплю – приїхали попололи, але щоб там не жити. Уди – величезне село, там колись було чотири дільниці господарств, це був найбільший колгосп Золочівщини. Зараз там – суцільні окопи та жодного вцілілого будинку, все розбито. Саме в Удах зафіксовані випадки зникнення мирних жителів. На сьогодні, за офіційними даними, у нас у громаді 73 загиблі мирні жителі, в Удах щодо 12 людей не встановлено, чи вони вбиті, чи викрадені. Кажуть, що бачили тіла з коптерів, але точно ніхто не знає.
У селах Сотницький Козачок і Гур’їв Козачок наразі мешкає близько 40 родин. Василь Мірошник зізнається, що, відвідуючи прикордонні села Золочівської громади, він завжди під враженням від місцевих мешканців. Так, наприклад, у селі Олександрівка, що за шість кілометрів від росії, жінки прибрали парк.
– Мене нещодавно вразив один випадок, просто унікальне явище. Олександрівка – дуже бите село, бо туди й КАБи, й РСЗВ летять, так от, чоловік з цього населеного пункту їздить у Золочів торгувати молоком. Він тримає корів, під постійними обстрілами за ними доглядає та продає молоко, – розповідає Василь Мирошник.
Ще одне дуже розбите село в громаді – Івашки. Там теж попри обстріли, періодичну відсутність світла та зв’язку вирує життя.
Василь Мірошник
головний редактор газет «Зоря» та «Вісник Богодухівщини»
В Івашках добре доглянуті сади – помазані, оброблені. Там наче має бути багато буряну, а заїжджаєш і бачиш доглянуті клумби. Деякі посаджені на початку вулиці Лабуза, що через річку межує з рф. Люди самі вигрібають, доглядають. Це свого роду протест, бо ознака життя – порядок, й вони за це життя тримаються. Насправді люди, які живуть на самісінькому кордоні, унікальні.