Піротехніки визнають його за рівню: історія мисливця на «пелюстки» з Волохового Яру

Непоміченим вийшов із села

Як розповів Олександр кореспондентці медіа «Слобідський край», за металошукач він взявся восени минулого року, коли село було звільнене від окупантів. Облогу села вимушено пережив на відстані.

– Я відкрито вітав зміни, які відбувалися в українському суспільстві у 2014 році. Був на Майдані в Києві, на аналогічних заходах на площі Свободи в Харкові. Тому коли вже в перших числах березня російські солдати почали нишпорити по хатах, виявляючи атошників, зрозумів, що швидко доберуться і до мене, – розповідає чоловік.

День 8 березня став вирішальним. До його помешкання забіг сусід і з порога випалив: «Тікай! На атошників влаштували справжні лови, і тебе не оминуть!».

Городами та межниками Олександр непоміченим вийшов із села. Власного транспорту не мав, а розраховувати на попутній не доводилось. Однак вирішив пішки дістатися до Харкова, відстань у 80 кілометрів його не лякала. 

Рвався на фронт, волонтерив

Олександр – уродженець Харкова. Тут його домівка, ще донедавна працював газоелектрозварником на одному з міських підприємств. У селі придбав дачний будиночок, обзавівся господарством, захопився пасічництвом.

Дорогою допікала думка: чи вільний Харків? Це перше, про що він хотів дізнатись. Ближче до Чугуєва подорожній розповів, що прямує до Ізюма. Олександр намагався переконати того хлопця, що це небезпечна затія. Та намарно. Від нього й довідався, що і Чугуїв, і Харків хоча й перебувають під постійними обстрілами, але не окуповані.

На півдорозі до Харкова, як тільки з’явився зв’язок, Олександр зателефонував братові. Той виїхав назустріч – і вже невдовзі Олександр був у своїй квартирі. Два дні пересидів удома і відправився до військкомату. Просився на передову, та медкомісія завернула за станом здоров’я. Тоді знайшов себе серед волонтерів.

– Розвозили «гуманітарку». Не раз було, що поткнемося до якогось села, а там – руські. Різко розвертаємось – і щодуху назад, поки не помітили й «не накрили», – згадує чоловік.

Так нарізно із дружиною й п’ятирічним сином він прожив до середини літа. В липні його родина перебралася до нього через Печенізьку дамбу. Допомогли волонтери.

– Я найбільше боявся, що мій малий візьме та й видасть ще на «тому» боці «Слава Україні!». Малоліток, що з нього візьмеш? А він молодець! Як і годиться, з нашими хлопцями так привітався, – ділиться пережитим Олександр. 

На сусідському подвір’ї – 72 «трофеї»

До Волохового Яру родина повернулась у жовтні. Можливо, наважилися б на переїзд і раніше, та в їхній хаті жили наші військові. Не міг він собі дозволити вказати визволителям на двері.

Повернення Олександрові запам’яталося тим, що тільки на власному городі відразу помітив і знешкодив щонайменше вісім мін-«пелюсток», не кажучи вже про узбіччя доріг і поля, рясно всіяні небезпечними знахідками. Чоловік відразу згадав про металошукач, який придбав ще в юності.

– Ще пацаном не раз думав: це ж скільки поколінь на цій землі жило до нас! Вони відійшли, проте повинні залишитись бодай якісь сліди їх перебування тут. І «сліди» знаходились. Нічого особливого, проте мене дуже потішили кам’яні наконечники стріл. Виходить, у бік наших предків теж хтось натягував тятиву і посилав стрілу, а може, то вони, як і ми сьогодні, відстоювали своє, – розмірковує співрозмовник.

Обстеживши своє подвір’я, город, прибережжя річки, в яке він упирається, Олександр з металошукачем переметнувся на сусідське обійстя. Сусідка Надія Чечеринда забідкалася, що не може спокійно хазяйнувати через страх наступити на «пелюстку». Її побоювання не були безпідставними: Олександр знайшов 72 «трофеї».

Олександр Черняк з металошукачем обійшов поля, на ферми, тік, вагову

Услід за Надією з проханням «прочісати» їхні двори потягнулися й інші односельці. Він нікому в допомозі не відмовив і не відмовляє, хоча відзначає, що «пелюстка» – дуже підступна міна.

– Односільчанин мій сотні разів сходив стежку через двір на город, а в черговий раз, злива тільки вщухла, і не вберігся – серйозно поранив ногу. Дощем вимило міну, не помітив, – говорить чоловік.

Зустрічаються у селі коти й собаки з відірваними лапами – теж жертви цієї війни.

З пересторогою сприймає Олександр і сільське привілля. Після деокупації не може бути спокійним за свого сина Нікітку. Хлопчик росте непосидючим. На початку літа любив бавитись у конюшині, під яку подружжя Черняків відвело частину городу. «Наче й перевірив не раз, а на серці тривожно, коли він у тій траві вистрибує», – непокоїться батько. 

Від винагороди категорично відмовляється

Не маючи змоги через проблеми зі здоров’ям воювати зі зброєю в руках, Олександр узяв до рук металошукач. З ним вийшов на поля, на ферми, тік, вагову. На одному полі якось «назбирав» 900 «пелюсток», за два тижні по тому збільшив «улов» до 1170 штук. Нерідко натикається на «крупнішу» вибухівку, тоді викликає піротехнічну службу.

Натикнувшись на «крупнішу» вибухівку Олександр Черняк викликає піротехнічну службу

У селі добре знають і поважають Олександра. Керівництво місцевого сільгосптовариства неодноразово пропонувало йому грошове винагородження за нелегку і небезпечну роботу, та щоразу чоловік категорично відмовляється. Бо вважає, що це і є його особистий внесок у Перемогу.

– Засіється поле, збереться врожай, люди отримають зарплату, а з тієї зарплати будуть сплачені податки, у тому числі військовий збір. Так, дивись, хоч на крок, а все ж ближче до нашої Перемоги. А робота в мене є, нею я займаюсь у робочий час. Потроху пасіку відновлюю. Було 160 вуликів, залишилось 20. Може, і з неї який зиск буде, – розмірковує Олександр.

Спеціаліст першої категорії Волоховоярського старостинського округу Дар’я Панченко називає добродія Олександра справжнім героєм.

– Піротехніки тиснуть йому руку як рівному. Неодмінно радяться з ним, бо він же зі своїм металошукачем сходив сільськими полями не один десяток кілометрів, добре орієнтується на місцевості. Він для них авторитет, – говорить Дар’я.

Олександр, своєю чергою, з великою повагою ставиться до роботи саперів.

– Тільки їх мало, а замінованість щільна. Хлопці просять мене не збирати міни, а тільки помітити. Дріб’язок збираю, утилізую, а як наштовхнусь на ракету, то її тільки помітити й залишається, – каже чоловік.

S. Олександр – скромна людина. Змовчав про те, що вся родина Черняків допомагає фронту. Односельці розповіли, що його літні батьки, залучивши сусідів, готують і передають нашим хлопцям гарячі обіди та смачну домашню випічку.

Нагадаємо, у селах Асіївка і Борщівка Балаклійської громади встановили нові водонапірні вежі замість пошкоджених під час проведення бойових дій.

Раніше ми писали, що що у Протопопівці і Чепелі Балаклійської громади Ізюмського району Харківської області місцеві жителі отримали будівельні матеріали від Управління верховного комісара ООН у справах біженців.

Також нагадаємо, що у селі Шевелівка Балаклійської громади Ізюмського району Харківської області міжнародні благодійні організації по лінії ООН взяли на себе зобов’язання відремонтувати сто будинків. Третина з них уже доведена до ладу.

Більше новин Балаклія читайте на нашому сайті.