У Краснокутській громаді подруги освоюють професію трактористки

Надія Кирпичова та Єлизавета Міщенко із Каплунівки Краснокутської громади – однокласниці. Нині разом навчаються на трактористок у Богодухівському регіональному центрі професійної освіти. Цю професію здебільшого обирають чоловіки, але дівчата не вважають її «суто чоловічою».

Змалку до машин тягнуло

Надію Кирпичову змалку до техніки тягнуло. В її родині восьмеро дітей – сім дівчат і хлопець. Надя, за словами матері, єдина з-поміж доньок, ніколи не проявляла помітної цікавості до домашніх справ.

– Дочка не дуже любить готувати, хоча і зварить, і спече, якщо треба. А от коли батько починає вовтузитися біля машини, вже й вона поблизу гаража крутиться. Поки що на похваті: то викрутку йому протягне, то ключа. Ми вже давно з чоловіком помітили її потяг до техніки, тож коли дочка заявила, що навчатиметься на трактористку, не здивувалися, – розповідає пані Яна, мати Надії.

Ближче до закінчення дев’ятого класу до Каплунівської школи з профорієнтаційною метою почали навідуватись викладачі з Богодухівського регіонального центру професійної освіти.

– Дівчат запрошували навчатись на кравчинь, хлопців – на трактористів. Ми з моєю найкращою подругою Лізою до шитва бажання особливого ніколи не мали, а от техніка нас манила з малих років. Порадились між собою й вирішили подаватись на трактористів-машиністів сільськогосподарського виробництва, – каже Надя.

Перший рік навчання був найтяжчим через повномасштабне вторгнення. Загальна розгубленість вплинула й на родину Кирпичових.

– Боязко було відпускати дитину далеко від себе, а навчальний заклад – за пів години їзди громадським транспортом. Обговорили з чоловіком і благословили дитину навчатися за її вибором, – каже пані Яна.

Технічне начало переважило

Вибір на користь професії, яку зараз опановує, Надія зробила не зопалу. Був період вагань, коли обирала між поліційною справою і тракторною.

– Спершу хотіла вивчитись на поліціянтку. Уявляла себе у форменому одязі при виконанні. Та в якийсь момент технічне начало переважило. До того ж нас навчають не тільки трактором керувати, а й легковим і вантажним автомобілями, – розповідає Надя.

Внутрішнє влаштування трактора, попри навчання онлайн, дівчина  вивчила досконало. Запчастини одна під одну підганяє легко.

– Нас і слюсарній справі навчають. Треба вміти й поламку усунути, якщо знадобиться. А то зупиниться трактор серед поля – і що? Безпорадно руками розводити та по мобільному когось кликати на допомогу? Ні, треба засукувати рукава і самій розбиратись, що там за прикрість сталася, – по-дорослому розмірковує дівчина.

З-поміж двадцяти чотирьох учнів у групі, в якій навчається Надя, усього четверо дівчат. На початку навчання хлопці недовірливо поглядали на них.

– Спершу все кепкували над нами, не вірили, що опануємо машини. Але коли дійшло до практичної частини, з’ясувалося, що й до кабіни ми забираємось вправніше, і за кермом тримаємось більш упевнено, – говорить Надія.  

У червні наступного року дівчина закінчує навчання. Про майбутнє працевлаштування поки що не має чіткого уявлення.

– Ще є час для роздумів. Не відкидаю варіанту, що працюватиму в одному з місцевих фермерських господарств, – каже Надя.

Тракторець-«китаєць»

Надія Кирпичова і Єлизавета Міщенко мають багато спільного, через що й стали подругами.

– У нас удома є дві машини і тракторець-«китаєць». Він дещо відрізняється в керуванні від великогабаритного МТЗ, з яким маємо справу під час виробничої практики, та все ж вони влаштовані за одним і тим же принципом. Він наш родинний помічник на городі та на луках. Я вже впевнено ним керую, хоча опанувала далеко не всі операції, – говорить Ліза.

Сільське подвір’я немислиме без домашньої живності. Крім птиці, батьки Лізи тримають корову. Відтоді, як дівчина стала впевнено почуватися на МТЗ, з «китайцем» обходиться граючись.

– Сіно з косовиці до двору віднедавна перевожу тільки я. Мені це, по правді, дуже подобається. А батько в цей час може спокійно працювати у своїй столярці. Він уже на пенсії та працює сам на себе. Буває, що допомагаю йому: подаю інструмент, щось підтримую, підкладаю, одним словом, виконую всі нескладні доручення, – розповідає Ліза.

Дівчина каже, що хоче вдосконалюватись у тракторній справі.

– Тільки в режимі онлайн це не так-то й просто. Виробничої практики малувато. Ми з Надею краще управлялися б з агрегатом, якби частіше забиралися до його кабіни. Та що поробиш, коли війна. Закінчиться – надолужимо, – зазначає дівчина.

«Не відсиджуються, а навчаються»

Ольга Юхно, викладачка дисципліни «трактори» і заодно класний керівник Наді та Лізи, поважає дівчат за серйозне ставлення до навчання.

– Ці дівчатка прийшли до нас, попередньо все добре обдумавши. Завуч, приймаючи в них документи, делікатно підводила їх до кравецької справи. Вони уважно вислухали, але від прийнятого рішення не відступилися, – говорить пані Ольга.

Подруги відразу заявили про себе не тільки як сумлінні учениці, а й як активні учасниці різних творчих заходів.

– Їх не треба двічі просити. Вони завжди зголошуються, бо не проти випробувати себе в новій якості, – зазначає пані Ольга.

Єдине, в чому вчителька співчуває своїм ученицям, так це в ремонті техніки.

– Важко дівчині самій ремонтувати трактор. Я кажу це не голослівно. В училищі я перша жінка, яка викладає дисципліну «трактори». Усі наші майстри – чоловіки. Тож з власного досвіду знаю, що це справді нелегко, – каже педагогиня.

«Старші їх наставляють»

Каплунівський фермер Василь Митюк добре знає Надію та Єлизавету. Нещодавно вони проходили практику в його господарстві.

– Буде з дівчат толк, це я відразу відзначив. Через моє господарство багато різних практикантів пройшло, всякого набачився. Головне, що до діла беручкі, а що досвіду бракує, так це наживне, – говорить пан Василь.

Фермер знає, що в кожній справі добре, коли походиш у тямущого фахівця «під рукою».

– Коли дівчата прийшли на практику, наші працівники з багаторічним досвідом були першими їх підкажчиками. За віком вони їм батьками та дідами доводяться. Тож дівчата з особливою повагою до їхніх повчань ставились, – розповідає Василь Митюк.

Чоловік відкрито каже, що роботи в селі – непочатий край.

– Тільки зібрали врожай, а вже дивись – сіяти пора. Та хіба тільки це? І орати, і віяти, і в складських приміщеннях лад наводити. На всіх вистачить роботи. Тільки встигай обертатися. І дівчат, якщо захочуть, з радістю прийму, будемо з ними хліб сіяти, – каже аграрій.