Як раніше вже ніколи не буде: що відбувається у прикордонні з рф

Одноробівський старостинський округ Золочівської громади розташований у 10-кілометровій зоні від кордону з рф. Тут залишилася лише чверть населення, але люди намагаються жити так, як раніше. Працювати, садити городи, підтримувати одне одного та допомагати захисникам. Бо саме від них залежить, щоб нормальне життя повернулось якнайшвидше.

Одноробівський старостинський округ Золочівської громади утворився у 2018 році, а на початку лютого 2022 року до нього приєднався Гур’їво-Козачанський старостат. Тож тепер до складу округу входить 15 населених пунктів: 13 сіл та 2 селища.

Округ розташований на самому кордоні з рф. Від Одноробівки до нього приблизно 7 кілометрів, а від села Сотницький Козачок, де зараз ніхто не живе, усього 40–70 метрів. Ще один населений пункт округу, звідки виїхали усі люди, це селище Муравське. До минулого року там залишалося літнє подружжя, але зараз немає нікого.

«Що зараз відбувається у Муравському, не знаємо. Там була залізнична станція, поруч з якою знаходиться будинок цих пенсіонерів. І ще декілька будиночків, де люди вже давно не живуть. Іти туди, щоб подивитися, небезпечно. А в Сотницькому Козачку були інтенсивні обстріли. Деякі жителі виїхали раніше, а хто ще залишався, ті у минулому році пішки виходили. У кого був велосипед, вішали на нього свої речі, садили бабусь і так ішли», – розповідає староста Одноробівського старостинського округу Оксана Пуніна.

Після Сотницького найближче до кордону розташований Гур’їв Козачок – за 400–700 метрів, де проживають 12 людей.

«Там багато будинків розбито, зруйновані приміщення школи, у Будинок культури було влучання, горіла покрівля. Розбите господарство, яке там розташоване. Село постійно обстрілюється, літають дрони», – говорить староста.

У селі працювала амбулаторія, яка зараз пошкоджена. Приймати там пацієнтів неможливо, але медична сестра з родиною не виїхала. Коли потрібно, вона робить уколи або ставить системи вдома у людей. А потрібно буває часто, бо всі жителі похилого віку, один – на інсуліні.

Під окупацією у Золочівській громаді було лише два села, але із самого початку війни поряд з нею проходить лінія фронту. Золочів почали обстрілювати одразу, тож коли з Одноробівського старостинського округу їздили туди по допомогу, знали, що можуть потрапити під обстріл. У саму Одноробівку вперше прилетіло 14 квітня 2022 року. Тоді люди й почали виїжджати, хоча у лютому до старостату приїхало багато переселенців з Харкова.

«Їхали в усі наші села, зайняті були практично всі будинки і квартири. Більшість переселенців із Салтівки – приїхали до батьків та родичів, бо у Харкові тоді тривали сильні обстріли. Коли у квітні стали обстрілювати нас, люди почали потихеньку виїжджати, а в кінці травня – у червні виїхало вже багато людей. Дійшло до того, що у 2022 році в Одноробівці залишилося 80 жителів, а раніше населення складало 700», – розповідає Оксана Пуніна.

Наразі постійно обстрілюється увесь старостинський округ. Якісь населені пункти сильніше, якісь – менше. Найбільше постраждали обидва Козачки, Баранівка та Одноробівка – розбито до 90 відсотків житла.

Безпекова ситуація в Золочівській громаді така, що повноцінно відновлювати житло не зовсім на часі – обстріли не припиняються, тож, що буде завтра з відремонтованим будинком, ніхто передбачити не може. Траплялися випадки, коли люди отримали за програмою «єВідновлення» кошти на ремонт, але не встигли виконати його та надати звіт, як житло знову було пошкоджене. На державному рівні наразі не розроблено алгоритм, як діяти у таких випадках. Тож у прикордонній Золочівській громаді, як і в інших, що потерпають від масованих ворожих обстрілів, дуже чекають на вирішення цього питання.

Та все одно програма «єВідновлення» у громаді працює. Оксана Пуніна каже, що, наприклад, жителі округу з Одноробівки та Баранівки, які втратили свої будинки, на отриману від держави компенсацію уже придбали житло в інших населених пунктах.

В основному після чергових обстрілів тут роблять швидкий ремонт: забивають чи міняють вікна, ремонтують дах, стіни. Будівельні матеріали надають громада та волонтери.

«Щодо відновлення житла, я вам розповім про одну ситуацію. У нас є 84-річний дідусь, якого і дідусем називати не виходить – дуже жвавий, енергійний чоловік. Після прильотів волонтери надали матеріали, а син з онуком перекрили йому побитий дах – чоловік жив у будинку на три квартири. Також відремонтували вікна. Це було взимку минулого року. А в кінці літа прилетіло у сусідню квартиру, згорів увесь будинок. Житла немає. Тепер чоловік зібрав документи і чекає на компенсацію за зруйноване майно», – розповідає староста.

До війни в окрузі було приблизно 1700 жителів, зараз залишилося 375. Тут оголошена обов’язкова евакуація. Із 2022 року чимало людей, особливо похилого віку, вивезли волонтери. У гуртожитках у Харкові проживають 10–15 людей з округу, які оформили статус ВПО. Потім бабусь вивозили у геріатричний інтернат. Оксана Пуніна говорить, що вони не залишають їх без уваги, спілкуються, допомагають. Ту ж саму консервацію домашню передають, бо у місті такої немає.

У старостинському окрузі зараз залишається 11 дітей. Крім гуманітарної допомоги, яку отримують усі жителі громади, їх забезпечують багатьма необхідними речами: від канцелярії до одягу та продуктів. Допомагають благодійники, жителі округу, які виїхали, але не забувають своїх земляків.

«Чому родини з дітьми залишаються на небезпечній території? Ситуації бувають різні. Жінка з нашого округу минулого року виїхала до Львівської області, побула там з дитиною місяці чотири і повернулася. Каже: «Хочу додому». Я її розумію, але, крім небезпеки, є ще один момент, який не можна не враховувати. Дитині потрібно бути серед дітей, розвиватися, спілкуватися, займатися спортом, зараз в інших містах є така можливість. Ми спілкуємося з тими мамами, які виїхали, діти офлайн пішли в школу, а в нас у цьому обмеження. Та й зв’язок для навчання онлайн не дуже гарний, хоча громада та благодійні фонди забезпечили усіх школярів планшетами», – розповідає Оксана Пуніна.

Та найбільше серед тих, хто залишається в окрузі, людей середнього та похилого віку. Молодь в основному виїхала. Частина населення працює, хтось вахтами у Харкові, хтось у громаді. «Наприклад, у мене дівчина кожного дня ходить 6 кілометрів із свого села в Одноробівку, щоб працювати», – каже староста.

До речі, працевлаштуватися вдома можна, вакансії у місцевому центрі зайнятості для роботи на території громади є. Пані Оксана говорить, що вона й сама інформувала людей про суспільно корисні роботи, але бажаючих допомагати старим людям, розбирати завали чи забивати вікна, займатися благоустроєм майже не знаходиться. Звісно, гроші на громадських роботах платять невеликі, але це краще, ніж чекати, коли привезуть «гуманітарку».

«Ще варіант працевлаштування – під час війни у старостаті виїхали соцпрацівники, тож терцентр у Золочеві пропонував нашим жителям цю роботу. Зараз допомагаємо стареньким завдяки вуличним комітетам, громадським активістам, сусідам. У нас немає покинутих людей, про яких ми не знаємо», – зауважує староста.

У 2021 році в кожному населеному пункті громади були створені вуличні комітети. Війна, каже Оксана Пуніна, перевірила цих людей на міцність, на відповідальність.

«В Одноробівці спочатку обрали чоловіка у вуличний комітет, а потім він став директором комунального підприємства. Він і ремонтує те, що стосується ЖКГ, і, коли необхідно, після обстрілів біжить перекривати газ, якщо десь горить. Або бере скотч і заліплює невеликі дірки, поки приїде газова служба та все відремонтує. У нас в усіх є запасний скотч і вдома, і на роботі, тож можемо й самі тимчасово заліпити розбиті дірки», – розповідає староста.

У Баранівці багато роботи виконують громадські активісти. У 2022 році в селі більше пів року не було світла. Вони організувалися, взяли бочку та розвозили людям воду зі ставка для технічних потреб. І окремо з колодязів набирали, щоб пити і готувати їжу. Крім того, волонтери тоді привезли зі Львова генератор, і активісти встановили його на башту, що качає воду для централізованого водопостачання. Самі й заряджали цей генератор.

Таких небайдужих людей в окрузі багато. До того ж допомагають жителям не лише свого села, а й інших. Наприклад, волонтери привозять «гуманітарку» в якесь місце, а звідти її розвозять по селах саме активісти.

До речі, про «гуманітарку». В селі Борохи зараз проживає лише двоє людей, чоловік з дружиною. Влітку допомогу їм привозять додому. А взимку та восени, коли проїхати ґрунтовою дорогою неможливо, хтось із подружжя бере тачечку і приблизно кілометр іде пішки до траси, де на нього чекають волонтери. «А що робити? Треба ж людям передати гуманітарну допомогу, ось і пристосовуємося», – каже староста.

Зараз одна з актуальних проблем, яку допомагають вирішувати вуличні комітети, це розподілити насіння, яке громада отримала від благодійників. Вже весна, тож людям треба посадити городину. Торік була засуха, пропало багато врожаю. Виручили благодійники, які надавали жителям прикордонних сіл овочеві набори. А ось тепер вони надають насіння.

«У прикордонні люди теж саджають городи і тримають худобу, жити ж якось треба. Є й ті, хто навесні приїжджає садити, влітку доглядати, а восени збирають урожай і вивозять туди, де зараз живуть. Інколи зібрати врожай не вдається: сильні обстріли, небезпечно. Як-то кажуть, картопля вистрибувала з городу, такі прильоти були», – розповідає пані Оксана.

З початку війни тільки в Одноробівці загинуло 4 людини. Один з них – директор Будинку культури, він допомагав з «гуманітаркою» та доглядав стареньку маму після інсульту. Коли був прильот, порався у дворі. Осколкове поранення голови.

«Першою 26 квітня 2022 року загинула бабуся. Тоді всю Одноробівку обстріляли «касетками», вони залишають на асфальті такі сліди, як сонечко – випалюють кружечки з промінчиками. Тоді вже тепленько було, люди повиходили, на лавочках сиділи. Світла у селі не було, і оповіщення, щоб люди знали, що потрібно бігти та ховатися, як зараз пишуть у пабліках, теж не було. Бабуся отримала поранення, як і багато інших жителів села, а через два дні померла у лікарні», – говорить староста.

У Петрівці загинула жінка, у Ковалях – чоловік, у Баранівці – жінка…

«Брехня усі ті слова, що росіяни не стріляють по мирному населенню. Так звірі себе не ведуть, як це роблять вони. Молода жінка з донечкою були на городі, коли туди прилетіло. Дитина встигла заскочити у двір і лягти біля собачої будки, а мама загинула. Дівчинка залишилася напівсиротою», – каже пані Оксана.

Чому ж навіть у таких умовах люди не хочуть виїжджати з дому? Мабуть, тому, що це дім, розмірковує Оксана Пуніна. Їй, коли пояснює людям, що краще виїхати подалі від небезпеки, жителі округу так і кажуть: «Ви залишаєтеся, і ми залишаємося».

Бабусі називають свою старосту мамою, хоча насправді вона більшості з них годиться у доньки, навіть в онуки.

«Може, тому мама, що ми з ними нянчимося? А як інакше, зараз треба бути всім разом, підтримувати одне одного. Зараз ми, жінки, трохи зачерствіли у тому плані, що навіть плакати вже не можемо. Бо маємо брати себе в руки, організовувати людей поряд і працювати. Чоловіки воюють, а ми своє робимо», – зазначає пані Оксана.

… В Одноробівському окрузі, як і до війни, саджають городи та клумби з квітами. Прибирають територію, чистять дороги. Збирають та готують продукти для захисників, плетуть сітки. «Робимо все для того, щоб якнайшвидше знову почати жити нормально, так, як ми жили. Але зрозуміло, що так само вже ніколи не буде…» – каже Оксана Пуніна.

Фото надані Оксаною Пуніною