Кіт на руїнах будинку, сонячні панелі та страшна ДТП

Окупація розлучила Ларису та Віктора Сисенків з рідним домом у Кам’янці Ізюмського району. Після звільнення села подружжя повернулося додому і почало відновлювати зруйнований будинок, одні із перших забезпечили себе світлом, бо встановили сонячні панелі. Вирощували овочі і продавали їх на ринку в Ізюмі, тоді покупці дуже дивувалися: «Кам’янки немає, а помідори є…». 

«Ми ж Сисенки, тож свою вулицю жартома називаємо Сисенківщиною. Тому й повернулися додому після деокупації», – з доброю іронією говорить про своє життя мешканка Кам’янки, що на Ізюмщині, Лариса Сисенко.

До повномасштабного вторгнення родина жила з того, що тримала двох корів, курей, вирощувала ранні овочі. Жінка двічі на тиждень із домашньою продукцією їздила до Ізюма, де мала на центральному ринку не тільки своє торговельне місце, а й постійних покупців. Чоловік Віктор працював механізатором у місцевого агробізнесмена. З перших днів повномасштабного вторгнення життя подружжя різко змінилося.

– Наша Кам'янка опинилася на лінії вогню. Окупанти тиснули важкою технікою, «поливали» артилерією, раз у раз скидали авіабомби. Люди намагалися виїхати, як могли. Хтось виїздив своїм транспортом, старих немічних людей військові виносили на простирадлах і так лежачи їх і вивозили. Рятували односельців і місцеві чоловіки своїм особистим транспортом. Вивезуть групу людей – і знову повертаються, – згадує Лариса Сисенко.

Вихід добровільним помічникам доводилося шукати на ходу, щоб самим уціліти і людей зберегти.

– Пробіжиться один із сміливців дворами, сповістить людей, щоб завтра, скажімо, о десятій ранку з пожитками були в обумовленому місці, і сам до потрібного часу пересиджує в підвалі. А на ранок усі разом, криючись, добираються від пункту збору до машини на околиці. А тут нова перешкода – окупанти підірвали міст, який з’єднував нашу Кам’янку із сусідньою Яремівкою. Так яремівці переправляли наших людей на своїх човнах, – розповідає Лариса.

Попри нестерпність ситуації жінка до останнього упиралася, аби тільки не виїжджати. Вже вони з чоловіком жили у підвалі, не було ні світла, ні зв’язку, але вона все одно не наважувалася кинути напризволяще худобу.

– Одна корова отелилася в січні, а від другої з дня на день чекали на поповнення. Ну як я могла їх кинути? Точкою відліку стала хата напроти нашої: одне пряме влучання – і за лічені хвилини вона перетворилася на купу цегли. Утім, виїжджаючи, я поставила чоловікові умову: ми зупинимось у сусідній Яремівці, бо там наче тихіше, і щодня приїжджатимемо і годуватимемо худобу. Було це 11 березня. Наступного ранку, як і домовлялися, повернулися до Кам’янки. За ніч, що минула, нашу вулицю було не впізнати. Хати стояли розбиті. Дорога була густо усіяна гілляччям, шматками електродроту, потрощеним шифером, – переповідає події більш ніж трирічної давності пані Лариса.

До своєї хати Сисенки так і не дісталися. Їх завернули наші військові, бо було дуже небезпечно, до того ж з протилежного боку села вже напирали ворожі танки. Лариса втішилася тільки тим, що напередодні вволю заклала до ясел сіна і повідв’язувала корів. До машини заскочив домашній собака, який прибіг на закликання господарів, а от кіт Тимко десь заблукав. Шукати його не було ніякої можливості.

Сисенки вирішили їхати до Одеси, де задовго до війни облаштувалась їхня молодша дочка.

– В Одесі ми без діла не сиділи. Дочка працює в фармацевтичній компанії, де мені знайшлася робота прибиральницею. Чоловік працевлаштувався до дорожньої служби, – розповідає пані Лариса.

Подружжя жило і працювало в Одесі, а думками постійно було в Кам’янці, уважно відстежуючи всі новини, які надходили звідти. Звістка про звільнення села змусила їх плакати і збиратись у дорогу.

– Цивільних пускали не відразу. Звільнили нас 11 вересня, а в селі ми були за два тижні потому. Приїхали з Одеси подивитися на свій двір. Наша хата теж була дуже розбита, а на купі битої цегли сидів наш кіт Тимко. Уцілів-таки, тільки на лапку кульгав, – згадує Лариса.

Подивилися Сисенки на руїни і прийняли рішення зимувати в Одесі, щоб навесні розпочати вдома відновлювальні роботи.

– Два місяці після повернення жили у знайомих в Ізюмі і щодня їздили до Кам’янки, де розбирали завали, виносили на смітник непотріб, який залишили по собі окупанти. Поступово підібралися і до хати. Відбудували всього одну, більш-менш уцілілу, кімнату. Довелося заново прокладати електродріт, штукатурити стіни. Все це робили власним коштом і власними силами. Згодом до Кам’янки зайшли волонтери. Представники благодійного фонду заходили до кожного двору, дивилися, що кому потрібно. Минало трохи часу – і люди отримували то вікна, до двері, то кровельні матеріали, – зазначає пані Лариса.

З вдячністю згадує жінка і представників ще одного благодійного фонду, які надавали кошти в розмірі 27 тисяч гривень на ведення особистого селянського господарства. Тоді Сисенки на виділену суму набрали молодняку птиці, закупили корм для його відгодівлі, ветпрепарати. Приміщення для живності чоловік Лариси полагодив самотужки – по-новому склав сарай зі свого ж шлакоблоку.

Подавали Сисенки і заявку на гуманітарне розмінування, щоб почуватися в безпеці.

– Піротехніки обстежили присадибну територію, а далі ми й не ходимо, бо небезпечно. Через це й корів не заводимо. Їх треба випасати, сіно для них заготовляти, а такої можливості поки що немає, – розповідає жінка.

Віктор, чоловік Лариси, не тільки відновлював свою хату, а й влаштувався на роботу. Сьомого грудня 2023 року він потрапив у ДТП.

– Чоловік їхав до села Олександрівка косити соняшник. Разом з ним було ще восьмеро механізаторів. Семеро після зіткнення із зустрічною вантажівкою загинули, двоє, в тому числі і мій чоловік, отримали тяжкі політравми. «Швидка» відразу доправила їх до четвертої лікарні невідкладної хірургії в Харкові. У чоловіка були струс мозку, відкритий перелом двох гомілок, перебита ліва рука, множинні переломи ребер. Реабілітація триває й досі. Обидві його ноги по коліна в гіпсу. Пересувається на інвалідному візку і має першу групу інвалідності, – ділиться пережитим пані Лариса.

Жінка розповідає, що лікар потроху дозволяє її чоловікові навантажувати ноги, а руки в нього вже давно в роботі.

– Я його приставила до дров’яного котла: стежить, щоб вчасно дров підкинути, а то й нарубати. З приводу того, що знову ходитиме, навіть не сумніваємося. Нам волонтери уже й ходунки привезли. Спершу з ними, а тоді й їх відкине. На все свій час. Головне, що живим залишився, – говорить пані Лариса.

Сама ж жінка повернулася до своїх звичних справ – працює в теплиці з розсадою, щоб заробити на ранніх овочах, планує закупити молодняк птиці, а поки що кожної суботи поспішає до Ізюма з кошиком курячих яєць.

Сисенки не показують, як їм боляче і за хату, і за рідне село, усе переживають у душі.

– У мене такий чоловік, що не буде скиглити: «Усе пропало!». Кожен з нас усередині себе пережив, передумав те, що сталося, а потім засукали рукава – і до роботи. Мені хоч як важко було минулого літа самій, бо на Вітю ж не було розрахунку, а два городи «витягнула» – все виростила, прополола, зібрала, погріб консервацією напхала, а ще ж теплиця і кури з качками. Але нічого, не скаржусь, аби тільки Господь здоров’я давав, – продовжує розповідь пані Лариса.

Подружжя Сисенків зареєструвалося в «Дії», щоб отримати кошти на відновлення за державною програмою. Приїздила комісія з оцінки руйнувань, усе оглядала, фіксувала, але допомога поки що так і не була виділена.

– Відмова була перший раз, коли йшлося про 200 тисяч гривень. Ця сума не покривала наших затрат на відновлення через значні руйнування. Ми зареєструвалися вдруге, але й на 500 тисяч була відмова. Втретє нам нарахували 1,5 мільйона гривень. Чекаємо на результат, – зазначає Лариса.

За її словами, багато людей у Кам’янці отримали компенсацію за знищене житло і вже купили його.

– А ми ніде не хочемо – ні в Харків, ні в Київ, ні деінде. Хочемо жити вдома, на своїй землі. І ми такі не одні. В Кам’янці наразі проживають 85 людей, шестеро з яких діти. У нас навіть є переселенці – з Костянтинівки приїхала бабуся з чотирнадцятирічною онукою. Тепер жити можна, бо село з електрикою, – зізнається Лариса Сисенко.