Жителі Вовчанська: «Будете плакати – помрете. Живемо далі, чекаємо на Перемогу, а там видно буде»

Ці люди втратили усе – рідний дім, своє місто Вовчанськ. Зараз вони живуть у Харкові – хто у гуртожитках, хто винаймає житло. Їм дуже важко, але вони допомагають одне одному триматися та не втрачати надію. Репортаж про роботу Центру надання соціальних послуг Вовчанської міської ради та історії його підопічних – читайте у «Слобідському краї». 

Адміністрація Центру надання соціальних послуг Вовчанської міської ради разом з частиною соціальних працівників відділення соціальної допомоги вдома перемістилися до міста Харкова. 15 соцробітниць обслуговують більше 300 жителів своєї громади, які живуть у харківських гуртожитках або винаймають у місті житло. І ця кількість дуже швидко зростає. Нещодавно у Центр взяли двох нових працівниць, за якими відразу закріпили нові дільниці з підопічних.

Практично всі підопічні обслуговувалися в Центрі раніше, вдома, а у Харкові їх знову взяли під опіку. Ще 9 соцпрацівників продовжують надавати соціальні послуги на території громади у селах, де є така можливість.

«Якщо відверто, то важкувато морально, бо Вовчанськ – наш дім, ми про нього постійно згадуємо. Наші підопічні, які прожили там усе життя, непросто сприймають ситуацію, що втратили рідне місто. Ми з ними пережили одне й те ж саме: усі залишилися без дому і стали ВПО», – говорить директорка Центру Тетяна Гуленко.

Якщо спробувати перерахувати обов’язки соцробітниць, то можна сказати, що вони роблять усе, щоб підопічні пристосувалися до життя на новому місці. Консультують, приносять гуманітарну допомогу та інші речі, які надають Вовчанська громада та волонтери, вирішують проблеми з відвідуванням лікарень, допомагають у домашніх справах, з покупками тощо. А ще – забезпечують їм можливість поспілкуватися з людиною, яка розуміє, бо має той самий досвід.

Колектив Центру надання соціальних послуг

Мешкати підопічні одної соцробітниці можуть у різних кінцях Харкова. Тож жінки з ранку до вечора переміщуються між районами, часто везучи із собою візочок з купою продуктів та інших замовлених підопічними речей. Таких візочків з гуманітарною допомогою за день може бути декілька.

Наразі за кожною соцробітницею закріплено більше 20 підопічних. З них: 221 живе в орендованому житлі, 86 – у гуртожитках. 196 підопічних не мають працездатних рідних.

До 10 травня 2024 року люди з Вовчанської громади виїжджали поступово. В першу чергу ті, у кого було знищено житло або вони проживали на небезпечній території. Більшість працівників Центру залишалися вдома до останнього і продовжували працювати. Тетяна Гуленко виїхала 13 травня 2024-го, коли почалися масовані обстріли, її чоловік – 16 травня, коли був знищений їхній будинок.

«Ми всі сподівалися, що виїжджаємо на декілька днів, що вернемося додому. Тому багато речей не брали. І ще велика проблема у Вовчанську: багато людей залишилися без документів. Просто вискочили з хати, нічого із собою взяти не встигли, а вона згоріла. Зараз найбільше людей лякає невизначеність. Усі чекають, коли закінчиться війна, але що буде з нами потім? Коли у гуртожитки повернуться студенти, а у квартири – господарі, які зараз їх здають? На скільки зростуть ціни на оренду, чи вистачить пенсії та соцвиплат, щоб її сплачувати? Я й сама, працююча людина, точно не впевнена, де та як буду далі жити, коли повернуться власники мого орендованого житла», – каже Тетяна Гуленко.

Перші пошкодження від обстрілів Центр надання соціальних послуг отримав 2 листопада 2022 року, постраждало декілька людей. Директорка Тетяна Гуленко говорить, що для неї тоді все більш-менш обійшлося – просто зачепила люстра, яка від вибуху впала в кабінеті зі стелі висотою 3,5 метра. П’ять інших працівників були травмовані, одна – отримала серйозне поранення. У будівлі були вибиті вікна, пошкоджені стеля, підлога, меблі, документація. Працівники Центру тоді самі ремонтували будівлю. Матеріали для ремонту надали військова адміністрація та небайдужі підприємці. Відновили усе, що змогли, та відновлювати та ремонтувати до травня 2024 року доводилося ще неодноразово.

Фахівчиня із соціальної допомоги Тетяна Дудка тоді отримала серйозне поранення, довго лікувалася в Харкові. Тут і залишилася.

«Подолати страх я не змогла, було декілька спроб повернутися додому, але не вийшло. Третій рік живу в Харкові у гуртожитку. Там є і наші люди з Вовчанська, але більше жителів Куп’янська. Коли виїхала з дому, будинок наш ще був цілий, а тепер, як усі, дому я не маю. Коли у минулому році Центр переїхав до Харкова, з радістю повернулася на роботу», – розповідає жінка.

Ці фото з минулого щасливого життя зробила Тетяна Дудка. Веселка над рідним, тоді ще цілим містом. Лебеді, які жили у 5 хвилинах ходьби від їхнього дому

До речі, про переїзд працівників до Харкова. Колектив Центру дуже вдячний колегам з Харкова, Берестинської, Богодухівської, Чугуївської громад та обласній профспілковій організації, які допомогли розпочати роботу на новому місці. Також підтримали благодійники і Вовчанська військова адміністрація.

Соцробітниці зізнаються, що їм трохи легше, бо у них є робота. Завдяки їй можна відволікатися від своїх проблем, бо треба думати не лише про себе та свою сім’ю, а й про допомогу підопічним. І ще в них є можливість постійно спілкуватися зі «своїми людьми»: це ніби повертає до рідного міста, до життя, яке там було.

«Місто Харків, виявляється, теж не таке вже й велике. Заходиш у метро чи йдеш ринком – дуже часто зустрічаєш земляків. Раніше у Вовчанську ми не з усіма були знайомі, просто знали одне одного в обличчя, а тепер при зустрічі у Харкові люди обіймаються, наче рідні», – посміхаються соцробітниці.

Вони кажуть, що люди поступово починають розуміти (чого раніше визнавати не хотіли), що повертатися нікуди, і це часто впливає на стан здоров’я. Також їм не вистачає спілкування, тож завжди дуже чекають своїх соцробітниць.

«Телефоную одній бабусі, в якої два сини воюють і вона дуже хвилюється за них. Плаче. «Чого?» – питаю. «Тебе чекаю, коли вже прийдеш». Приходжу, поспілкувалися, я йду. Через 10 хвилин телефонує: «Я тепер на два дні зарядилася – мені легше». Я її два рази на тиждень навідую», – розповідає соцробітниця Лариса Хлинова.

Ще одна причина, чого люди дуже сумують за домом, – це господарство, городи, які вони мали. Зараз їх немає, а люди звикли до землі, звикли на ній працювати. «Була у підопічної, вона вийшла мене проводжати, побачила тюльпани – і у сльози… «Ой, Іро, пам’ятаєш, ми садили…», – розповідає соцробітниця Ірина Усова.

«Пенсіонери наші часто так невесело жартують: «Коли ми тепер будемо картоплю садити?». Відповідати не треба, бо зрозуміло, що вдома, мабуть, вже ніколи», – додає соцробітниця Світлана Кожан.

Познайомитися з підопічними Центру надання соціальних послуг допомогла соцробітниця Надія Рибка. Разом ми відвідали людей, яких жінка мала обслуговувати в той день. Багато з них були її підопічними і вдома.

Подружжя Надія Іванівна та Григорій Захарович – із села Огірцеве на правому березі Сіверського Дінця. Поруч розташований гідрологічний заказник – природно-заповідна територія. У самому селі було десь 150 жителів, але багато харків’ян мали там дачі.

До Вовчанська від Огірцевого – 7 кілометрів, до кордону з рф – 3 кілометри. Село розбите, люди виїжджали звідти ще у 2022 році.

У грудні 2022 року прилетіло в їхню хату. Спочатку жінка поїхала із сусідом у Харків – не було грошей, люди через окупацію довго не отримували пенсію. Але все одно хотіла повернутися додому. Не вийшло, через декілька днів волонтери вивезли і її чоловіка.

«Ми виїхали, а документи на хату не взяли – лише паспорт та код. Додому думали повертатися. Почула, що можна отримати допомогу за розбите житло, у нас тоді в селі ще залишалося декілька людей. Зателефонувала одному чоловіку, попросила сходити до нас додому і взяти документи, якщо там щось вціліло. Він вислав поштою купу паперів, цілу бандероль. Я рада, почала дивитися, а там є все, навіть квитанції на виплату старого кредиту, але не документи на житло», – розповідає жінка.

Вона довго ходила по різних організаціях, поки нарешті зрозуміла, що саме треба збирати. Зателефонувала до своєї сільради, отримала необхідне та нарешті підготувала документи на компенсацію від держави. Але в Надії Іванівни така ж сама проблема, як в інших жителів небезпечних територій: туди не може виїхати комісія для перевірки стану житла, тож установити розмір компенсації наразі неможливо. Питання, як отримати кошти за програмою «єВідновлення» у такій ситуації, розглядається на рівні держави, але поки що воно не вирішено.

«Сказали: «Чекайте на сертифікат», а коли він буде, ніхто не знає», – зітхає жінка.

Валентина Семенівна Триньова очолює Вовчанську організацію ветеранів України. Вдома разом із сином пережили окупацію, далі після звільнення громади були масштабні ворожі обстріли.

«Не знаю, хто як міркує, а я скажу так. У Харків виїхало багато людей із Вовчанська і нашої громади, їх зустріли, розселили, обігріли. Харків’яни нам допомагають, чим можуть, дякуємо за це міській та обласній владі. Вовчанська міська військова адміністрація також знаходиться у Харкові, вона теж постійно підтримує жителів громади. А ще дякуємо обласній організації ветеранів за допомогу: з ліками, з медичною підтримкою, з іншими питаннями. У нас тут поруч розташовані п’ять гуртожитків, раз на тиждень нашим людям приносять пиріжки від обласної організації ветеранів. Це ніби і дрібничка, але ні, це увага», – говорить Валентина Семенівна.

У Харкові вони вже два роки. Жили у центрі Вовчанська біля Будинку культури, через них, каже жінка, уся ота «гадость» летіла, якою окупанти обстрілювали місто.

«Сидимо із сином Вовкою у підвалі. Тоді він кричить: «Мам, вибігай, пішли у хату». Тільки підемо, ляжемо відпочити, знову летить, ми знову в підвал. А тоді почула по телевізору, що у підвалі небезпечно, може завалити і загинеш. Кажу: «Все, Вово, виїжджаємо». У мене був телефон волонтера Сергія, я його раніше просила вивезти бабусь із Кисляківки, це район у Вовчанську. Зателефонувала йому, він і нас вивіз», – розповідає жінка.

Валентина Семенівна втратила усе, але обрала для себе позицію людини, яка не може скласти руки та лише жаліти себе. Це, на її розсуд, нічим не допоможе, навпаки, нашкодить.

«Дякую громаді, волонтерам, усім людям, які про нас дбають і нас забезпечують. І Центру надання соціальних послуг дякую, і соцробітникам. Я бачу, що в людей є проблеми, розумію, що багатьом зараз дуже важко. І якщо відверто, ніхто не знає, як усе буде далі. Але я керівник ветеранської організації, у нас багато ветеранів. Вони телефонують і кажуть: «Цілу ніч плакала, не можу забути дім, дуже переживаю», а я відповідаю: «Будете плакати – помрете. Заспокоюємося, живемо далі і чекаємо на Перемогу, а там видно буде». Жалко, усе життя працювала, дбала, щоб усе було. А росіяни усе забрали, розбили і спалили. Вовчанська більше немає, і сіл поруч немає теж. Але плакати – не вихід», – упевнена Валентина Триньова.

Галина Миколаївна, Володимир Михайлович та їхній син Роман винаймають житло. Вони з Лиману за 5 кілометрів від Вовчанська. Село дуже постраждало, хоча, як кажуть співрозмовники, люди там ще залишаються. Родина виїхала з дому 26 лютого 2023 року.

«24 лютого була річниця з початку війни, і як почали нашу вулицю дубасити – вікна повилітали. У сусідів на городі впало. Наступного дня виїхала сусідка, а другий син, він у Харкові був, у п’ятницю не зміг приїхати, тож вивіз нас у суботу. Одразу винайняли квартиру, тут і живемо. Надя і вдома нас обслуговувала, і тут, коли Центр почав працювати у Харкові, знову нам допомагає», – розповідає Галина Миколаївна.

Додому після закінчення війни родина повертатися не збирається. Що з будинком, вони не знають. Але навіть якщо він вціліє, жити у розбитому селі людям похилого віку складно. Володимир Михайлович не встає з ліжка, тому й винаймають житло: варіант з гуртожитком для них неприйнятний. Роман теж хворіє, тож плани – залишатися у Харкові. Але де та як, люди зараз не знають.

Галина Миколаївна майже кожен день спілкується по телефону із сусідами, які теж винаймають житло у Харкові. Вони також хочуть залишатися. Син працює, треба заробляти пенсію, а де робота у Лимані? Раніше жителі села працювали у Вовчанську, зараз це неможливо.

Пані Валентина, пан Олександр та пані Наталія – з Вовчанська. З листопада 2022 року живуть в одному з харківських гуртожитків. Пані Надія приїхала трохи пізніше, у лютому 2023 року. Сміються, що тут їх десь 30 людей, така собі «вовчанська компанія». Усіх вивозили волонтери, після того, як прилетіло по їхньому житлу. Вже звикли, кажуть, на новому місці усе нормально. Гуманітарну допомогу отримували й раніше, а тепер ще й соцробітники постійно допомагають її доставляти. Вдячні усім за підтримку та увагу, яка не менш важлива, ніж «гуманітарка».

«Коли ми виїжджали, Вовчанськ ще не розбили. Жили в доньки, у неї приватний будинок, а в нас на 6-му поверсі не було ні води, ні опалення. Але коли до неї прилетіло, пошкодило дах та вікна, розбило флігель, ми перелякалися і виїхали», – розповідає пані Валентина.

Вони пережили у Вовчанську окупацію, зізнаються, що було страшно. А як тільки росіян вигнали з міста, окупанти захотіли його знищити. І тепер людей хвилює, де вони будуть жити далі.

«Документи на житло у нас є, все оформили, але що і як воно буде, ніхто зараз сказати не може. Та їхати за кордон не збираємося. У мене друг у Франції, а рветься додому. Не так добре десь в інших місцях, як нам іноді здається», – каже пан Олександр.

Юлія Іванівна, Ольга Михайлівна, Галина Насифівна та Юрій Васильович живуть у гуртожитку третій рік. Усі з Вовчанська, крім пані Юлії, вона з Вільчі. Це селище розташоване поруч зі знищеним містом, воно теж розбите.

Після того, як переміщений з Вовчанська Центр почав працювати у Харкові, жінки повернулися на обслуговування до своїх соцпрацівників.

«За цей час у гуртожитку ти вже усіх знаєш, тебе всі знають, ми якось пристосувалися. На даний момент в тих умовах, які склалися через війну, в нас усе нормально. Є вода, тепло, гуртожиток хороший. Наша громада допомагає, організовує гуманітарну допомогу, також підтримують благодійні та волонтерські організації. Аби тільки не було обстрілів», – говорить пані Ольга.

Пані Юлія не взяла із собою з дому майже нічого. Документи на житло згоріли, тож що робити, поки не знає. Їй уже 83 роки, вік поважний, тож планувати далеко наперед не хоче. Але насправді, зізнається жінка, вона дуже вірить у краще, бо якщо постійно бідкатися та жаліти себе, тоді ніякого сенсу в житті немає. А він є – і для початку треба зустріти Перемогу.

«Ми усі так думаємо, треба чекати на Перемогу. А далі будемо дивитися, як і що воно там буде», – підтримують її земляки.