Життя між двох берегів: як мешканці Куп’янська щодня долають страх

Російську окупацію жителька Куп’янська Яна Сорокіна разом з родиною пережила вдома. Потім рідні виїхали, а вони із чоловіком залишилися. Лише перебралися з Лівобережжя, де немає ні світла, ні газу, ні води, на Правобережжя. Хоча і там зараз дуже важко – днями окупанти пошкодили мережу, тож зі світлом у прифронтовому місті великі проблеми. 

На запитання, чому залишаються в Куп’янську, Яна Сорокіна відповідає: «Це наш дім, ми із самого початку війни нікуди не виїжджали, до всього вже звикли. Якось вирішили тимчасово виїхати у Харків, та швидко повернулися додому – не те, не своє».

Як приклад «звикли до всього» – на кухні й досі залишається велика діжка. Раніше вона стояла на пральній машинці на двох стільцях, встановлених один на одному. Завдяки цій «приспособі», яку зробив чоловік Яни, коли в них не було води, працювала ще й посудомийна машина. Встановивши діжку наверху, забезпечували необхідний тиск води, а по саму воду їздили машиною до водозабору.

Пізніше встановили насос, далі комунальники відновили водопостачання, але конструкцію залишили – про всяк випадок. Бо як показує практика життя на війні, він ще може трапитися.

Їхній будинок розташований у селищі цукрокомбінату на Лівобережжі. Зараз на рідній вулиці живе лише декілька родин – більшість будинків розбиті, господарі виїхали. Залишаються в основному літні люди.

У хаті Яни жити можна, хоча прилітало й на її подвір’я. Найчастіше чомусь у садок, там зараз одні ямки від снарядів. Однак, оскільки у цій частині міста немає світла, води та газу, у жовтні минулого року перебралися на Правобережжя, у квартиру мами.

«Але ми кожного дня додому швиденько бігаємо, там наші собаки, їх треба годувати. Та й дивимося, чи усе гаразд з будинком – легше одразу відремонтувати щось після «прильоту», ніж потім, коли пошкоджень буде багато і будинок через них почне потихеньку руйнуватися, відновлювати усе», – каже жінка.

«Швиденько бігати» через річку під дронами, які постійно літають, та під загрозою обстрілів, що зараз у місті майже не припиняються, страшно.

«Але дрони ж не лише на Лівобережжі, вони по всьому місту літають, тож важко сказати, де в Куп’янську зараз безпечно», – говорить Яна.

Коти, яких узяли із собою з дому восени, зараз живуть у будинку її хрещеної на Правобережжі. На новому місці є власний двір, тож тваринам там подобається. І туди також треба кожного дня «швиденько бігати», щоб доглядати та годувати котів.

Додому Яна з чоловіком ходять не лише на своє подвір’я. Вони ще й допомагають сусідам, які просять купити продукти чи забрати посилки.

«Люди вже якось пристосувалися, у своєму будинку легше виживати. Якщо виїжджаєш з дому, на новому місці в гуртожитку будуть зовсім інші умови. Та й винаймати житло на свою пенсію не кожен може. Виплат ВПО теж на оренду не вистачає. Тому літні люди роблять якісь запаси, овочі, консервацію, облаштовують погріб – і залишаються вдома», – розповідає Яна про сьогодення небагатьох жителів своєї вулиці.

До війни селище цукрозаводу було доволі населеним районом Куп’янська. Зараз тут усе побито, їхня частина вулиці постраждала найменше, вона, за словами жінки, має трошки ціліший вигляд, ніж інші.

Селище обстрілюють усім, чим можна: артою, дронами, КАБами. Коли восени минулого року Яна перебиралася звідси на Правобережжя, там було спокійніше.

За декілька місяців ситуація змінилася, зараз з Правобережжя теж виїхало багато людей. «Іноді можна навіть з центру міста пройти аж до краю, до стадіону, і нікого не зустрінеш», – говорить куп’янчанка.

Комунальники, яким жителі міста щиро вдячні, намагаються як можуть підтримувати нормальне життя. Забезпечують людям світло, воду, газ, прибирають навесні вулиці, займаються благоустроєм території. Працюють поліклініка та аптека, де можна придбати найнеобхідніше.

Відкриті деякі магазини, де теж завжди є товари першої необхідності. «У нас навіть будматеріали та запчастини продають», – каже Яна. А якщо треба, люди їздять у Шевченкове чи у Харків – звісно, своїм транспортом. Наприклад, щоб зняти гроші у банкоматі, хоча розраховуватися у магазинах можна картками.

«Ті, хто довго не був у нас, дуже злякаються: багато всього розбито, і постійно десь там щось гепає. Не сказати, що ми не боїмося, коли все це чуємо та бачимо. Боїмося, але йдемо далі», – говорить жінка.

У багатоповерхівку, де вони зараз живуть, цією зимою теж був «прильот». Через під’їзд від їхнього. Згоріло дві квартири. Зараз у будинку живуть лише чотири сім’ї.

Яна з чоловіком займаються волонтерством – допомагають тваринам. До війни у них було п’ять котів, а потім сусіди виїжджали, залишали своїх, тож зараз під опікою – 35 котів. До того ж тварини є в сусідів-пенсіонерів, які не дуже розуміються, як користуватися Інтернетом, знайти якісь благодійні фонди, щоб отримати корм або ліки. Та й у Харків до лікарні люди похилого віку своїх тварин не повезуть.

«Ветеринарним клінікам у Харкові благодійні фонди часто проплачують безкоштовну стерилізацію. Ми шукаємо, де вона зараз безкоштовна, і возимо туди тварин. Ось нещодавно 10 котів стерилізували», – розповідає куп’янчанка.

Жінка просить подякувати тим, до кого вона зверталася по допомогу і хто не відмовляє: Charity Fund UFA / UNITED FOR ANIMALS, Соціальна ініціатива Save Pets of Ukraine, UAnimals. Бо ліки та корм зараз дуже дорогі, самостійно далеко не всі можуть забезпечити ними своїх тварин.

«Насправді займатися тваринами, та ще й у прифронтовому місті, – це велика робота, вона стільки часу займає. Ми іноді прибрати у квартирі на встигаємо: десь біжимо, когось годуємо, когось рятуємо. Працюємо разом із чоловіком – і все одно не встигаємо, удвох не встигаємо», – каже Яна.

Жінка розуміє, що безпритульні тварини – це насправді величезна проблема. Через війну вони залишилися на вулиці, і скільки їх там, ніхто не знає. І на багатьох територіях до них неможливо дістатися, у тому числі державним службам, які раніше регулювали це питання, проводили вакцинацію від небезпечних хвороб.

Тому намагається допомогти всім, хто звертається через її сторінки у соцмережах, і ніколи не відмовляється від підтримки, якщо хтось хоче якось посприяти її волонтерській діяльності. Яна з чоловіком не єдині волонтери у Куп’янську, які допомагають тваринам, але й тварин, які залишилися на вулиці або господарі яких не можуть самостійно ними опікуватися, у прифронтовому місті чимало.

До війни Яна працювала на залізниці. Після початку повномасштабного вторгнення трохи ще платили якісь гроші, тож її родина, як і інші жителі Куп’янська, купувала у магазинах «про запас» усі продукти, які можна довго зберігати. Люди дуже боялися голоду. «Я тоді розрахувала, що нам вистачить на три місяці», – розповідає жінка.

Раніше у них не було городу, хоча жили у приватному будинку. Але навесні 2022-го розкопали грядочку, посадили якісь овочі. Тоді вперше родина влітку робила консервацію, тож мала вже власні запаси на зиму.

Яна розповідає, що саме тоді, на початку війни, вона по-справжньому познайомилася зі своїми сусідами, хоча й прожила поруч з ними близько 15 років. Люди стали дуже дружними, підтримували одне одного. У дворі в Яни було дві колонки, і коли у місті не стало води, сусіди ходили до них. А ще родина мала слабенький генератор, тож кому треба заряджали телефони та ліхтарики.

«Чим нам сусіди допомагали? Підгодовували, тож ми, так би мовити, коли допомагали їм, працювали за їжу», – сміється куп’янчанка.

Рідна вулиця давно вже не та. Сильно розбита, майже пуста. Її постійно обстрілюють, є тут загиблі та поранені. Проте дім є дім, його важко покинути, до нього завжди хочеться повернутися.

«Я не знаю, скільки людей повернеться після війни. І не знаю, чи багато житла вціліє, чи буде куди повертатися. Хоча воно знаєте, як буває? Хата розбита, а люди залишаються на подвір’ї у літній кухні. А в когось пошкодження маленькі, жити можна, та людина виїхала, знайшла нове місце, звикла до нового життя. Тож вона, хоча й каже, що обов’язково повернеться, навряд чи буде повертатися додому», – розмірковує жінка.

Бажання повернутися багато від чого залежить. Від наявності робочих місць, наприклад, чи від того, як швидко відновлюється житловий фонд та інфраструктура розбитого міста. Особливо це важливо для родин з дітьми та молоді – щоб вдома були перспективи.

«Більшість у місті зараз – пенсіонери. Молодь – це ми з чоловіком, мені 37, йому трохи більше 40. Ми зараз не працюємо, допомагаємо тваринам. Тож яким буде життя у Куп’янську, залежить від багатьох причин, але я дуже сподіваюся, що нормальне життя можна буде відновити», – каже Яна Сорокіна.

І сумно додає, що за будь-яких умов це вже буде рідне, але інше місто. Той Куп’янськ, що був раніше, у них забрала війна.

Фото надані Яною Сорокіною