Евакуація: історії мешканців Харківщини, які вирвалися з пекла

Ще недавно в цих людей був свій дім, було своє щасливе родинне життя. Зараз вони змушені шукати більш безпечні місця, бо вороги руйнують їхні міста та села, знищують будинки та вбивають рідних. Як живуть евакуйовані в одному з гуртожитків у Харкові – читайте в нашому матеріалі.

З дверей одного з гуртожитків у Харкові, де зараз мешкають евакуйовані з небезпечних напрямків, виходить жінка із собакою. В голові одразу майнула думка: чи не помилилася, бува, адресою? Адже знаю, що з тваринами оселитися на новому місці людям не так уже і легко.

Познайомилися. Пані Яна із села Лиман у Вовчанській громаді. Жила, каже, як усі: працювала, поралася по господарству. Але прийшла росія і зруйнувала все.

Пішла до хати, спакувала найнеобхідніше, взяла свою собаку Булю і попрямувала до траси, сподіваючись, що хтось-таки зустрінеться і відвезе в безпечне місце. Дорогою зустріла дідуся – той теж ішов у пошуках порятунку разом з двома собаками і папугою.

Їм пощастило: волонтери не тільки відвезли у Харків, але й допомогли з помешканням.

«У гуртожитку нас зустріли як рідних. Обігріли, нагодували. Забезпечили всім необхідним», – говорить пані Яна та бідкається, що Буля важко перенесла зміну обстановки. Через стрес відмовилася від їжі, тож довелося звернутися до ветеринарної клініки.

Що зараз з її будинком, жінка не знає – в селі практично нікого не лишилося, то й розпитати нема в кого…

На четвертому поверсі гуртожитку в одній з кімнат мешкає родина з Вовчанська: Олександр Миколайович Мар’єнко та Ганна Петрівна Котиш. Вони потроху облаштовуються на новому місці. Кімната затишна, на одному з ліжок сидить хворий син Михайло – переїзд погіршив його психічний стан.

До повномасштабного російського вторгнення родина жила добре. Батьки працювали, згодом вийшли на пенсію. На городі вирощували огірки, помідори, зелень.

– У невеличкому садку були в нас і шовковиця, і слива. А прямо перед вікном цвіла вишня, – розповідає Ганна Петрівна.

Життя змінилося з першими російськими бомбами. Потім були тривожні дні окупації. Не залишили окупанти в спокої Вовчанськ і після того, як їх вигнали з міста. З російської території летіли на мирні будинки ворожі снаряди.

– Спочатку ми не хотіли виїжджати і залишати все, що надбано роками праці. Але обстріли дедалі частішали, і ми вже психологічно не витримували. Коли авіабомба впала зовсім поруч, мене вибухом наче «пригвоздило». Навіть не пам’ятаю, як отямився. А дружину накрили собою наші воїни, – каже Олександр Миколайович.

«Я дуже злякалася. Плакала. Кажу хлопцям, що я з паличкою і сама не підведуся. Вони допомогли встати, заспокоїли», – додає Ганна Петрівна.

Після цього випадку вони зрозуміли: треба виїжджати. Зателефонували до волонтерів з Червоного Хреста і почали складати речі. Полишили вже напівзруйнований будинок 2 травня.

– Ми надзвичайно вдячні екіпажу, який нас вивозив. Хлопці намагалися всіх відволікти від важких думок. Поїли чаєм, ставилися як до батьків. Коли приїхали до гуртожитку, комендант зустріла нас як рідних. З нею можна і хвилюваннями поділитися, і порадитися. Всі хочуть допомогти, співчувають. Наприклад, жіночка з Чугуєва, яка тут уже давненько, ділиться з нами всім, чим може. Люди допомагають нам у транспорті, на вулицях, – каже Ганна Петрівна.

На жаль, до рідної домівки та вишеньки біля хати родина вже не повернеться – немає їх більше, все зруйнувала рашистська бомба.

– Били по гаражах, по будинках. Нещодавно бачили волонтера, який був у Вовчанську. Він розповів, що тепер наше місто схоже на картину з фільму про апокаліпсис. Що ж вони за люди, що таке витворяють?! – зі сльозами на очах зітхає пані Ганна.

Крокуючи коридором, зустрічаю дівчат. Христина виїхала з родиною з Вовчанська, як і її двоюрідна сестра Аліна.

– Ми поїхали з дому, коли почалися сильні обстріли, а після одного з вибухів ледь не поранило брата, – розповідає Аліна.

Настя – студентка, опановує професію кухаря. В гуртожитку дівчина мешкає разом із батьками. Родина виїхала з Чугуєва два роки тому. Зараз батьки поїхали додому – садити город.

Дівчата мріють про мир. Хочуть продовжити вчитися, мандрувати та пізнавати світ, зокрема побувати в Нью-Йорку. Не втрималась і запитала в них, що б вони сказали своїм одноліткам в росії, якби випала така нагода? Настя висловила думку, яку підтримали всі: «У нас немає бажання з ними спілкуватись! росія знищила наші будинки».

Серед тих, хто зараз живе у гуртожитку, – Клавдія Криницька, уродженка Вільчі Вовчанської громади. Працювала в геріатричному пансіонаті. У 2022 році пансіонат евакуювали, і вона залишилася без роботи.

Згодом постійні обстріли змусили взяти собаку Діану і покинути рідний дім.

– Вдячна волонтерам, які допомогли виїхати. Мрію про Перемогу і повернення до рідної домівки, – каже жінка.

Ярославу три роки, він із батьками приїхав до Харкова з Дворічанської громади. Олена, мама хлопчика, розповіла, що виїхали вони сім’єю. Згодом чоловік став на захист України, а вона лишилась із синочком.

На жаль, від чоловіка звістки нема вже два місяці. За словами пані Олени, він зник безвісти. Нині родина у скруті – знайти роботу з малою дитиною на руках неможливо, а допомоги немає. Батьки лишилися в окупації, а дім, де жила Олена з чоловіком і сином, росіяни зруйнували. Тож нині надія лише на підтримку добрих людей.

72-річна пані Іванна з чоловіком мешкала на Івано-Франківщині. Десять років тому, після смерті батьків, чоловік запропонував переїхати на його малу батьківщину, в село неподалік від Вовчанська.Тут вони й ґаздували.

Усе було добре, поки росіяни не прийшли їх «асвабаждать». Коли українські бійці вигнали ворога, радощам не було меж.

– Як рашисти тікали із села, почали нас залякувати байками, що ЗСУ прийдуть і нас закатують та вб’ють. «Хіба ж ви не знаєте?» – кричали. Звісно, що все добре знаємо, бо й самі українці! Тож зустріла наших хлопців із радістю, пригощала чим могла. Дуже полюбились їм мої грибочки, – згадує жінка.

Нині вона мешкає в гуртожитку одна – чоловіка вбила російська бомба. Також росіяни знищили будинок подружжя, тож їхніх котиків забрали волонтери. У пані Іванни лишилися тільки спогади про щасливе життя, яке сплюндрували окупанти.

Комендантка гуртожитку Тетяна Володимирівна розповідає, що тут мешкають люди з Куп’янська, Вовчанська, Липців, Козачої Лопані та інших населених пунктів, розташованих на небезпечних напрямках. Усіх реєструють і розселяють.

Наразі в гуртожитку – майже 180 людей, які знайшли тут прихисток від початку повномасштабного вторгнення. Останні прибулі – мешканці Липців та Вовчанщини. Буває, що люди приходять не тільки без найнеобхідніших речей, але й навіть без документів, бо іноді вириваються з палаючих осель.

– Харків’яни – чудові люди. Завжди готові прийти на допомогу. Як тільки дізналися, що до нас прибувають люди з місцевостей, де посилились обстріли і точаться жорстокі бої, то почали нести все: одяг, засоби гігієни, продукти. Дуже приємно, що на допомогу приходить молодь. Зокрема, однокласники моїх дітей зорганізувалися і принесли діткам фрукти, іграшки, канцелярію. Мій телефон не замовкав. Люди телефонували і питали, що ще потрібно. Зв’язувалися і через соціальні мережі, – говорить пані Тетяна.

Комендантка гуртожитку Тетяна Володимирівна розповідає, що часто люди, які знайшли прихисток у гуртожитку, перебувають у складному психологічному стані. Важко дізнаватися, що російський снаряд зруйнував оселю, яку самі збудували, де виростили дітей. І тепер на місці, де вони були щасливими, лишилося тільки згарище – повертатися нікуди. Інколи згорьованим людям доводиться викликати швидку медичну допомогу.

Сам на сам зі своїми проблемами в гуртожитку не лишається ніхто. Допомогу його мешканцям надають психологи та юристи. Налагоджений і побут. Поверхи розділені на два крила. В кожному – чиста простора кухня, де є холодильник, мікрохвильова піч, електричні чайник, духовка. І, звичайно, пральна машина. У кожному крилі – сучасний санвузол.

Серед проблем – непрацюючий ліфт: тим, хто має проблеми зі здоров’ям, важко спускатися з верхніх поверхів.

Багато різного трапляється, говорить комендантка гуртожитку. Нерідко ці історії пов’язані з хатніми тваринами. Так, одного разу літній чоловік при заселенні постійно прикривав руками сумку. Виявилося, він просто ховав свою кішку, бо боявся, що не дозволять поселитися з тваринкою. А кішечка – то єдине, що лишилося в нього від колишнього життя.

– Для багатьох людей домашні улюбленці – як діти. А хіба ж покинеш дитину? От і дозволяємо їм жити разом. Усі ми в однаковому становищі. Просто у нас, дякувати Богу, є дах над головою, а ці люди лишилися всього, – каже пані Тетяна…