Евакуація на Харківщині: далеко від дому люди виїжджати не хочуть

Через евакуаційний транзитний пункт у Харкові проходять тисячі людей, які через бойові дії вимушені покинути свої домівки. Тут їм надають допомогу, а далі розміщують у місцях тимчасового проживання. У кожного – своя невесела історія, але люди намагаються триматися та вірити у краще. Навіть якщо їм більше нікуди повертатися. І всі кажуть, що евакуація потрібна, бо життя важливіше за статки. 

Сергій Петрович – із Малих Проходів Дергачівської громади. Син загинув два роки тому, воював на Харківщині. Захисника поховали в Харкові, через похилий вік та стан здоров’я чоловік лише один раз був на могилі – привозили волонтери. Доньки виїхали за кордон, вони з дружиною залишилися удвох.

– Вдома зараз там дуже страшно. Дуже сильно обстрілювали нас, будинок трясло. Мій будинок згорів, так ми перейшли у доньчин, вона жила окремо. Але там я вже теж дах ремонтував, а зараз знову шиферину знесло, вікна висипаються. Сусід каже: «Виїжджайте, на вулиці вже нікого не залишилося, я теж збираюся виїжджати. Хазяйства немає, вас тут нічого не тримає. Хоч будете спокійно спати не під обстрілами». От ми і виїхали, – розповідає Сергій Петрович.

До Дергачів їх з дружиною везла поліція, а звідти волонтери «бусіком» до Харкова. З евакуаційного пункту їх відвезуть в область, куди саме, чоловік поки що не знає. Але їм не принципово залишитися в Харкові, аби були комфортні умови проживання.

Питаю, як ситуація вдома, чи багато людей виїхало.

– У Великих Проходах постійно стріляють, людей зовсім мало, і у Малих Проходах виїжджають. У нас сусід залишився, і той каже, що буде їхати. Далі по вулиці ще троє людей: чоловік із сином та дочкою, і ще вище двоє – і все, більше на вулиці нікого немає, – розповідає Сергій Петрович.

Про складний емоційний стан людей, яких привозять у транзитний пункт, розповідають медики, які тут працюють, – лікар-терапевт Олександр і медична сестра Ганна.

– Більшість людей – похилого віку. Вони звертаються до нас із гіпертонічною хворобою, цукровим діабетом, нервовими розладами, у багатьох – гостра реакція на стрес. Люди бояться, це зрозуміло. Обстріли, з-під яких їх вивозять, не минають просто так для здоров’я. Ми надаємо всю необхідну допомогу, консультуємо, за потреби з людьми працює психолог. Надаємо заспокійливе, всі необхідні препарати, – звісно, безкоштовно, – розповідає Олександр.

Ганна додає, що ліків, які отримують евакуйовані, вистачить приблизно на місяць.

Поруч на дивані психологи грають з хлопчиком і дівчинкою – вони з мамою, яка оформлює допомогу, виїхали з Вовчанська. Жінка не захотіла розповідати, що в них дома та що планує робити далі. Лише зітхнула й махнула рукою…

Про Вовчанськ розповіла Ольга Іванівна, з якою теж розмовляв психолог. Вони з чоловіком виїхали з дому своєю машиною 10 травня, коли все почалося. Половину шляху проїхали, потім машина поламалася. Далі подружжя везли волонтери. «Ми всім їм дуже вдячні – і дівчатам, і хлопцям», – постійно повторює жінка.

– Дали нам і хорошу гуманітарну, і постільне, і засоби гігієни, і ліки – все дали. Зараз ми живемо в гуртожитку. Тільки з 10 травня досі не оформили грошову допомогу. А коли додзвонилися знайомим – зараз тут у Харкові весь Вовчанськ, то вони сказали, що вже гроші отримали, хоча виїхали з дому пізніше. Тому ми сьогодні приїхали сюди, у Центр, із чоловіком. Я погано ходжу – болять ноги, то він зараз оформлює документи, а я отут сиджу, чекаю, – розповіла Ольга Іванівна.

Коли жінка розповідає, як вони залишали свій дім та рідне місто, не може стримати сліз. Каже, коли виїжджали, все горіло, земля горіла. «А зараз, кажуть, Вовчанська майже немає, вони його знищили, спалили, тож нам немає до чого вертатися», – вимовляє вона крізь сльози. А в голосі надія, що ті, хто каже, – вони ж помиляються, так?..

– Було важко жити у Вовчанську і раніше, до травня. Але тоді вони постріляють, та й затихнуть, і ми наче вже звикли якось, хоча й страшно. А тут вночі як почалося… Попало у хату сусідів, у нас відвалилося пів стіни. Що схопили з одягу, в тому й поїхали. Добре, що документи біля мене лежали, а паспорт я завжди у кишені носила. Вдягнула халат, чоловікові дала одягнути те, що на кріслі висіло, – і бігом, – продовжує розповідь Ольга Іванівна.

Їй боляче зізнаватися собі, що, можливо, рідної домівки вже немає, але вона впевнена: евакуюватися треба, щоб зберегти життя.

– Треба було ще раніше їхати, але я до останнього не могла повірити, що вони такі нелюди. Ті, хто виїжджав після нас, розповідають, що росіяни стріляли у мирних жителів, зачиняли людей у підвалах. Все, гади, спалили. Чого ж боятися виїжджати? Треба швидше тікати від цих нелюдів, – впевнена вона.

Умови в гуртожитку, де вони живуть, жінка називає хорошими. Блочна система, на дві кімнати, одна з яких їхня, душ, туалет. Одяг їм дали однокласник чоловіка та волонтери, тож ця проблема теж розв’язалася. Через тиждень разом з чоловіком лягатимуть у лікарню – підправити здоров’я. Він інвалід-чорнобилець, а Ользі Іванівні треба лікувати ноги.

А ще ми зустріли в евакуаційному пункті нашу давню знайому. Про Валентину Володимирівну Шевченко, яка народилася та все життя провела в селі Липці, «Слобідський край» вже писав. Вдома її всі знають за літературним псевдонімом Абрикосівна, бо жінка дуже їх любить. Понад 30 років вона наряджалася Святим Миколаєм і вітала місцеву малечу з новорічними святами. Купувала подарунки, складала сценарій і ходила селом від оселі до оселі, де є діточки. Перші дівчатка та хлопчики, які отримали від неї ляльку або вертоліт, давно виросли, але берегли ті іграшки як дорогий спогад, а Абрикосівна вітала зі святами вже їхніх дітей.

Традиція підтримувалася з 1986-го по 2021-й і перервалася лише в останні два роки – на початку 2022 року була сильна ожеледиця, тож Валентина Володимирівна побоялася зламати руку чи ногу. А у 2023-му вже йшла війна. Її тоді просили привітати дітей, але жінка відмовилася, пообіцявши, що після перемоги обов’язково знову радуватиме місцеву малечу.

Жінка вдома пережила окупацію, розповідала, що після деокупації села носила нашим хлопцям, які звільняли Липці, пироги та млинці. А ще Валентина Володимирівна сама ремонтувала дорогу, яка повертає на її вулицю. В них перед звільненням був «прильот» в один магазин, стіна обвалилася. Так вона їздила туди велосипедом, набирала цеглу у два відра і засипала нею ями на дорогах.

Зараз Абрикосівна вимушена виїхати з рідного села. Але жінка не втрачає оптимізму, хоча й зізнається, що важко переживати евакуацію.

– Я б ще сиділа вдома. Брат двоюрідний виїхав і залишив 10 курей, я ходила їх годувати. І коти туди проходили їсти, і собаки, – розповідає Валентина Володимирівна.

Коли до неї вкотре приїхали місцеві поліцейські та запитали, коли буде виїжджати, жінка смажила котлети. Їх прийшлося залишити собакам – поставила сковорідку, нехай їдять.

– Я й курям їжі наварила, шкода, пропало тепер. Вчора о п’ятій ранку прокидаюся, а воно як почало! З бєлгорода стріляють артилерією, хата трясеться. Сусід прийшов, і ми виїхали. Нас відвезуть за Мерефу, я той населений пункт знаю. Коли робила на залізниці, пів країни об’їздила. Цю станцію проїжджала, але ніколи там не була. Вже дали талончик, що поселять. У сусіда там жінка з тещею вже живуть, а діти в Канаді. Кажуть, що забиратимуть батьків до себе, – розповідає Абрикосівна.

Вдома, каже вона, залишився лише один чоловік – Льоня. Сусід до нього стукав, але той, мабуть, годував своїх курей, кіз і кішок. «Все одно виїжджати треба, життя дорожче за все», – зітхає жінка.

Благодійна організація «Координаційний гуманітарний центр» – це майже 500 локальних і національних благодійних або громадських організацій, а також міжнародні організації. БО активно співпрацює з представниками місцевої влади. Евакуаційний транзитний пункт у Харкові – це місце, куди привозять людей завдяки централізованій евакуації, яку проводять волонтери та поліція. Тут надають усю необхідну першу допомогу.

Регіональний директор благодійної організації «Координаційний гуманітарний центр» Богдан Яхно розповів, як налагоджено процес евакуації.

– У нас є гаряча лінія 0 800 33 92 91, там збирають заявки на евакуацію людей. Далі ми надсилаємо їх волонтерам, які займаються евакуацією, або поліції, якщо на ці території волонтерам потрапити вже неможливо. Людей забирають, привозять до цього транзитного пункту. Ми їх реєструємо, надаємо продуктову допомогу, гаряче харчування, воду, кухонні набори, матраци, постільні набори. У нас є лікарі та психологічна допомога. Також евакуйовані реєструються на грошову допомогу від ООН, це 10 800 гривень, – розповідає Богдан Яхно.

На вулиці ніхто не залишиться, підкреслює він. У багатьох людей є рідні чи знайомі, а тим, хто не має де жити (це близько 40 відсотків евакуйованих), забезпечують місця тимчасового проживання. Зазвичай це гуртожитки навчальних закладів, які зараз не працюють.

– Зараз у транзитному пункті більш за все людей із Вовчанська. Якщо брати за два останні тижні, то евакуйованих стало менше. Спочатку ми приймали тут сотні, а 12 травня була майже тисяча людей. Зараз централізовано виїжджає приблизно 50 осіб на день, – розповідає Богдан Яхно.

До речі, крім тих, кого евакуювали централізовано, є також «друга черга» – ті, хто самі евакуювалися. Вони дізнаються, що у транзитному пункті можна отримати допомогу, і теж приходять сюди.

– Всім цікава грошова допомога. Кошти заходять упродовж 10 робочих днів. Людей реєструють відповідно до реєстру УВКБ ООН, а далі вони отримують кошти. Одразу уточню – зараз гроші йдуть не на банківську картку, а їх отримують у будь-якому відділенні банку з паспортом. Також є опція «отримати на пошту», – пояснює регіональний директор Центру.

Він розповів, що зараз більшість евакуйованих складають літні люди. Вони сиділи вдома до останнього, хоча їх можна зрозуміти – люди в цьому віці маломобільні, у багатьох немає родичів, тож ні до кого виїжджати.

– Зараз нас хвилюють три питання. Перше – у Харківській області майже не залишилося місць, де приймають з тваринами. Друге питання актуальне для всієї України – необхідні місця для маломобільних людей. Третє – закінчуються місця тимчасового проживання саме в Харкові. В області достатньо місць, де можуть приймати людей, а в Харкові майже не залишилося, бо більшість людей хочуть зоставатися саме тут, – розповідає регіональний директор Центру.

На запитання, чи багато людей хоче виїхати з Харківської області в інші регіони України або за кордон, співрозмовник одразу відповів: «Ні, максимум 10 відсотків».

– Жителі Харківщини не хочуть виїжджати з області, обирають залишитися ближче до свого дому, – каже Богдан Яхно.