Захищав Маріуполь, пройшов російський полон та виховав 4 синів-воїнів: історія «азовця» з Харківщини

Завжди був українцем

Із Сергієм та його родиною познайомилися в Харкові на акції з підтримки військовополонених та зниклих безвісти воїнів: високий, мужній Скрипач, а поряд дві тендітні жінки – дружина Олена та донька Марина.

«Донечці було всього шість, коли я пішов захищати країну. А зараз, бачите, це вже доросла 17-річна красуня», – посміхається воїн.

Скрипач з дружиною та донькою на акції з підтримки військовополонених та зниклих безвісти воїнів

Сергій говорить, що скільки себе пам’ятає, завжди був українцем. Пригадує, як у ранньому дитинстві на Далекому Сході в росії (батько був військовий) захищав Україну серед місцевої дітвори.
 
«Я розмовляв українською, а вони мене не розуміли. А я не розумів, що вони від мене хочуть. Це були мої перші сутички з московитами, які доходили до бійок», – каже Сергій.

Неодноразово чоловік брав участь у різних проукраїнських акціях, а у 2013-му виборював незалежність на Майдані і в Києві, і в Харкові. Коли за рік росіяни розпочали ворожі дії проти України, не міг бути осторонь. Так і почалася його служба в «Азові». Пройшов шлях від простого бійця до начальника розвідки 2-го батальйону оперативного призначення полку «Азов».

Оборона Маріуполя

Перед повномасштабним вторгненням разом із побратимами Сергій був направлений на захист Маріуполя. 
На рахунку його взводу – не одна успішна контрнаступальна операція. Воїни вибивали ворога з укріпрайонів, знищували техніку. Боронили кожен клаптик своєї землі.

З побратимами на «Азовсталі»

Мешканці Маріуполя намагалися підтримати українських військових усім, чим могли. Приносили чай, каву, продукти.
 
Всякого було за цей час, пригадує Сергій. Якось рятували жінку з палаючого будинку, в який влучили окупанти. Довелося, ризикуючи життям, вивести БТР на відкриту місцевість, щоб жінка змогла спуститися з третього поверху. Багато випадків було, коли місцеві просили про допомогу.

«На «Азовсталі» ми ділилися з маріупольцями продуктами, хоч і самим уже було важко, тому що окупанти розбомбили наші склади. Там були діти з інтернату Маріуполя. Дуже шкода було цих переляканих дітей», – говорить воїн.
 
Сергій зізнається, що дуже важко було дивитись, як ворог підступно знищував цивільних. Люди гинули, просто переходячи вулицю.
 
«Одна сторона вулиці – наша позиція, інша – позиція ворога. Зранку я спостерігаю картину: цивільні переходять дорогу на сторону ворога, щоб потрапити додому. Заходять у двір, роздається кулеметна черга – і люди падають», – згадує Скрипач. 

Полон

Сергій з побратимами закріпилися й тримали один з районів Маріуполя до 15 квітня 2022 року. Потім за наказом перейшли на «Азовсталь», а 18 травня отримали наказ здаватися в полон. Таке рішення було прийнято для збереження життя воїнів. Адже серед них було дуже багато поранених, у тому числі і важких. Окупанти визначили, де знаходиться шпиталь, і не переставали його бомбити.

«Я не хотів здаватися в полон. Хотів іти на прорив підземними ходами. Ними ми навіть заходили ворогу в тил. Двоє наших хлопців змогли так дійти до наших», – каже чоловік.

Та після довгих переконань командирів він прийняв важке для себе рішення.

«Виходили по підрозділах і по команді, за списками. ГРУшники пояснювали, куди нам рухатись. Ми здавали зброю. Щоправда, це була стара іржава радянська зброя. Сучасну ми знищили», – ділиться спогадами Скрипач.

Окупанти перевіряли детально особисті речі воїнів і примушували викидати те, що їм не подобалося.

Приниження та спроба діалогу

В Оленівську колонію № 120 українських бійців конвоювали військові з Дагестану. Після прибуття почалися перші приниження від їхнього старшого. Обзивав фашистами й бандерівцями.
 
«Але ми почали пояснювати, хто такий Степан Бандера, та розповідати про наших національних героїв», – каже Сергій.
 
Українці пояснювали, за що воюють. Що не зрадники, а люди, які люблять свою країну, і намагалися навіть достукатися до його національної гордості. Мовляв, ти ж дагестанець і де твоя національна гордість, що ти прислуговуєш путіну?

«Він намагався навести свої доводи, потім психанув і каже: «Все, для вас туалет закінчився». Тобто він заборонив охоронцям, які нас супроводжували, виводити нас у туалет», – згадує Скрипач.

Оленівка: поранені, обіцянки та теракт

Серед трьох з половиною тисяч українських воїнів, які здалися в полон, 70 % були поранені. З них третина – важкі. Була надія, що важкопоранених обміняють першими. Але, як розповідає Сергій, так не сталося. Була домовленість, що важкопоранених повезуть у Новоазовськ і протягом трьох днів обміняють. Але росіяни не дотримувалися жодних домовленостей, а життя українського воїна нічого не вартувало. Тільки наприкінці червня близько 10 % важкопоранених поїхали в Україну. Імена ж померлих окупанти приховували.

Жахливі умови й погана їжа ще більше підривали здоров’я військовополонених. В’язниця розрахована на 800 осіб, а перебувало там близько 4 тисяч. Через таку переповненість сніданок у військовополонених був з дванадцятої до другої години дня. Обід о дев’ятій вечора, а вечеря взагалі о третій ночі. Їжа була погана і маленькими порціями. М’яса не давали взагалі. Воду для військовополонених у пластикові баки заливали зі ставка. За бажанням охоронців могли залишити військовополонених за будь-яку провину без вечері. До того ж, за яку саме провину, вони пояснити не могли.
У ніч на 29 липня 2022 року в Оленівській колонії внаслідок російського теракту в бараку № 200 понад 50 українських військовополонених загинули та щонайменше 140 були поранені.
 
«Перед самим вибухом я вийшов у двір подихати свіжим повітрям. Зазвичай там були охоронці й не дозволяли виходити. А тут нікого, що здалося дуже дивним», – згадує Скрипач.

Після страшного вибуху в бараку близько чотирьох годин ніхто не поспішав на допомогу українським військовополоненим.

«Ми кричали, але допомогти нічим не могли. З барака по допомогу до охоронців, що були на вишках, бігли наші побратими. Ті у відповідь стріляли, – розповідає воїн.

Катування і приниження

27 вересня 2022 року Сергія разом зі 150 побратимами перевели у в’язницю таганрога, де він пробув 11 місяців. Потім були в’язниці Донецька, Горлівки, Макіївки…
Хоч умови перебування були і кращими, а їжа більш різноманітною, однак саме там воїни зазнали найбільших тортур і принижень.

Як розповідає Сергій, коридорному могло щось не сподобатися, коли відкрив камеру, і тоді починали бити всіх, хто там знаходився. Воїнам інкримінували найрізноманітніші злочини і примушували в них зізнаватися. Тих, хто не витримав катувань і зізнався, били ще більше. 
28 жовтня 2022 року під час ранкової перевірки назвали прізвище Сергія і сказали залишитися.
 
«Коридором ішли недалеко, десь метрів 10–15. Завели у камеру і сказали розплющити очі. Перед собою я побачив стіл з різними інструментами для катувань», – пригадує воїн.
 
«Бачиш це? Хочеш, щоб тобі було боляче? Якщо ні, то признавайся і все буде гаразд», – залякували окупанти.
 
Сергій сказав, що признаватися немає в чому, бо ж зазначених злочинів не скоїв, і тут окупанти озвіріли. Перший удар був в обличчя.
 
«Я впав, але намагався піднятися і розплющити очі. Тоді мене заламали, поклали на підлогу лицем вниз і почали бити», – розповідає Сергій.
 
У камеру його закинули перед обідом, до тями прийшов аж під вечір. У голові все плуталося. Поряд стояли побратими.

«Вони дали мені ганчірку, щоб витерти кров з обличчя. Потім хлопці допомогли встати та дійти до туалету. Там було дзеркало, і я побачив, що обличчя моє синє і повністю опухле. Очей узагалі не було видно. Синім було і все тіло», – розповідає Скрипач.
 
Наступного дня під час ранкової перевірки в камеру Сергія заглянув коридорний, але навіть на перевірку не вивів нікого. А через хвилин 15 заглянув чоловік у військовій формі, як виявилося, це був лікар. Сказав встати, подивився і пішов. Після так званого медогляду Скрипача перевели у карцер, де він провів 12 діб. Потім два місяці його не чіпали.

Тортури продовжилися

Наступний допит був ще жорстокішим і тривав близько трьох годин. Воїна били всім, що потрапляло під руку. Підвішували, били шокерами.
 
«На мені розрядили шість шокерів. Якщо на першому допиті пошкодили око, то на цьому підпалювали палець на лівій руці. Мовляв, на правій руці немає пальця, то навіщо тобі на лівій. Питання були такі ж, як і на першому допиті. Примушували зізнаватися у вбивствах, які самі скоїли», – пригадує Сергій.
 
Інколи, коли не витримував і щоб отримати хоч маленьку передишку, він казав, що підпише все. Звичайно, не підписував, і тортури починалися знову.

«Сил додавало бажання повернутися на рідну землю і розуміння, що тебе чекають, – каже воїн.
 
В ув’язненні Скрипач завжди розмовляв українською, разом із побратимами співали українських пісень, хоч за українську мову завжди було покарання.

«Так ми з побратимами тримали себе в тонусі і підтримували один одного. Я завжди пам’ятав, хто я, чому тут і що попереду», – зазначає чоловік. 

Вирок

Правосуддя росії засудило Сергія до 26 років позбавлення волі. Він сміється і каже, що завдяки донечці отримав на три роки менше. Прокурор просив 29, а оскільки дитина неповнолітня, то зменшили до 26. Карна справа складалася з 14 томів, а суд був схожий на циркову виставу.

Відбувати покарання відправили у Макіївку, де боєць перебував 11 місяців. Тортур там майже не було, хоча за «провину» били гумовими кийками. Звістку про обмін 6 жовтня 2024 року отримав з недовірою.
 
«До останнього не вірилось, що їду додому. Адже росіяни тричі казали, що їду на обмін, але просто переводили в інше місце. Тільки коли в автобус зайшли наші українці і сказали таке рідне «Слава Україні!», прийшло усвідомлення, що я на своїй землі. Емоції переповнювали», – розповідає Сергій.

Зустріч з сином у Санжарах  

Вірила й молилась

Дружина Скрипача Олена каже, що за декілька днів знала, що буде обмін і в списках є її чоловік.

«Ми не встигли на зустріч у Чернігові, тож зустріли Сергія у Санжарах. Вигляд у нього був дуже змучений. Обличчя у набряках, але очі… Очі сяяли, а на обличчі була посмішка. Це була така радість, радість і сльози», – говорить жінка.

Роки очікування були нелегкими для родини. «Такими, як зараз у тих тисяч родин, які і досі чекають своїх з полону», – каже Олена.

Перші квіти після трьох років розлуки

Говорить, що куди тільки не зверталася і в які двері не стукала, щоб допомогти чоловікові повернутися з полону.
 
«Я й досі не вийшла з різних груп, де спілкуються родичі військовополонених та зниклих безвісти. Знаю, як їм важко. Після кожного обміну ти радієш за тих, хто повернувся, але ж боляче за свого», – розповідає Олена.

Аби впоратися зі стресом, вона і психолога відвідувала, і ремонт у домі затіяла, щоб хоч трохи забутися. А ще молилася.
 
«Без молитви взагалі не можна витримати. Я молилася і вірила, що чоловік повернеться. Так і трапилось, хоч і довго довелося чекати», – каже дружина воїна.
 
Тепер жінка молиться за чотирьох синів, які зараз на фронті.

Син приїхав з фронту, щоб зустріти батька з полону
 
«Пішли, бо вони «азовці» та вміють тримати зброю в руках. А як інакше, коли ворог руйнує твою землю? Коли я запитала Сергія, що допомагало йому вижити, він відповів, що поки був у полоні, завжди знав – його сини, в яких тече його кров, нищать ворога», – говорить Олена.

Наразі Сергій проходить реабілітацію, але каже, що в строю буде до Перемоги.
 
«Ми обов’язково переможемо, бо міцний у нас народ. Дуже міцний. Навіть окупанти це зрозуміли. Коли били, то казали, що ми як кремінь», – зазначає Скрипач. 

За роки полону Скрипача родина побільшала. Знайомство з нареченими синів