Важке поранення, шлях з окупації та нова пралка 

Олександр з передмістя Харкова – пенсіонер. Окупанти його важко поранили, він втратив ногу. Через поважний вік на службу чоловіка не беруть, але він як може допомагає українським військовим. Говорить, що з дому нікуди не поїде, а якщо треба, буде захищати рідну землю зі зброєю в руках.

До Олександра ми вирушили разом із волонтерами з «Добробату», які допомагають йому відновлювати пошкоджений ворогом будинок. Мешкає чоловік у передмісті Харкова.

Волонтери допомогли багатьом власникам у ремонті їхніх будинків, адже після «прильотів» вони одразу виїжджають на допомогу людям.

– Інколи ми першими прибуваємо на місце. Після дозволу ДСНС одразу починаємо працювати, – розповідає бригадир Ольга.

Під її керівництвом – більше ста людей.

– Згадую, як російська ракета прилетіла у п’ятиповерхівку – і знесло під’їзд, а ми працювали в будинку поруч. Зима, холодно, пожежники борються з вогнем. Зашиваємо вікна, а повз нас носять чорні пакети з людьми. Це було дуже важко. Ми працювали в такому задимленні, що інколи виходили за дім, аби просто подихати. Очі потім три доби боліли від диму і чадного газу. Та кидати роботу ніхто й не думав, бо знали, що наша допомога вкрай потрібна людям, – говорить Ольга.

За розмовою під’їхали до будинку Олександра. До приїзду волонтерів він підготувався: на столі парували не лише гарячий чай та кава, а й смачнющі вареники і варення з малини. Та й гості приїхали не з пустими руками – привезли пральну машину й мікрохвильову піч. Пральна машина потрібна Олександрові, бо він пере і речі людям, які про це просять. Тож швидко попили чай і взялися до роботи. Дівчата Аня й Настя заходилися прибирати територію біля будинку, а хлопці накривали дах теплиці, розтрощений ракетою.

Хазяїн теж не сидів – постійно намагався всюди встигнути, всім допомогти. Чоловік, одна нога якого на протезі, а в другій – сталева пластина, швидко ходив між помічниками та по кілька разів піднімався сходами.

Як каже Олександр, він звичайна людина. Жив і працював як усі. Власними руками збудував свій будинок. До війни він змінив кілька професій: працював будівельником, на авіазаводі будував літаки та 15 років – таксистом. Війна змінила все.

Олександр не міг спокійно спостерігати, як окупанти намагаються захопити Харків. Тож навідався до українських військових – просив зброю для захисту.

– Тоді у мене ще й борода була. Хлопці подивилися і кажуть: «Ідіть, діду, додому», – посміхається, пригадуючи, Олександр, який розміняв сьомий десяток.

Ще не раз він намагався роздобути зброю, але марно. Втім чоловік не здавався і з підручними засобами захисту пильно оберігав село.

Десь на початку березня разом із сусідами помітили на пагорбі силует людини і вирішили, що це російський коригувальник. Тоді Олександр узяв кортик, що дістався йому від дідуся, і пішов «на розвідку».

– Метрів 50 лишалося дійти до того чоловіка, як почався обстріл. Лупили і по ньому, і по мені. У цей час над нами пролітали два ворожі гелікоптери. В один влучили українські бійці, і він упав десь метрів за 150 попереду. Ми перелякалися та побігли в різні боки. Як з’ясувалося згодом, той чолов’яга не був коригувальником – як і я, він намагався роздивитися, що відбувалося на окружній дорозі, де йшов бій, – згадує пан Олександр.

Потім він повернувся до села, допоміг виїхати своїм друзям. Але всі думки були про одне – де дістати зброю? Тож вирішив пошукати її на збитому ворожому гелікоптері.

Під вечір, одягнувши старий одяг, пішов шукати гелікоптер. Документів не брав. Ішов по слідах. Дійшов до будинку, де колись робив ремонт, і тільки почав перелазити через паркан, як снаряд влучив у теплицю.

– Я швидко зіскочив і тільки почав виходити, як побачив трьох росіян. Подумав, що поки вони оговтаються, я піду, але не врахував, що у них тепловізори та прилади нічного бачення, – розповідає Олександр.

Окупанти почали стріляти по ньому з автоматів. Олександр відчув наче одна нога провалилася під землю. Тут же сильний біль обпік і другу ногу.

До бєлгорода Олександра привезли практично у безтямі. Лікування було важким: одну ногу врятувати не вдалося, в другій тепер стоїть металева пластина. До того ж виявилося, що має алергію на ліки. Та ще й ковід десь підхопив.

Приходив до нього фсбешник з допитами, бо в документах окупанти написали, що чинив спротив російським військовим. У лікарні був близько місяця, потім перевели до борисівки, а звідти – знов до бєлгорода, в будинок милосердя (за словами самого Олександра, в «дурку», куди звозили українських дідусів і бабусь).

– На 9 Травня принесли тюльпанчики. Зайшли кореспонденти і почали розпитувати про наше ставлення до росії. Мені втрачати було нічого, тож я й сказав, щоб дали автомата – прострелю вам ноги, тоді й поговоримо. Вони повимикали камери та пішли, – ділиться спогадами чоловік.

Кожну хвилину Олександр мріяв про повернення додому. В лікарні в борисовці навіть втечу планував. Коли був вибір їхати в бік тули чи Білорусі, то одразу обрав Білорусь, бо звідти легше було повернутися в Україну.

– Зі мною ще чоловік з Куп’янщини був, Сергій, після двох інсультів. Його донька зв’язалася зі мною, просила не полишати батька і повідомила, що з Куп’янська в бік України відкривається коридор. Тоді Куп’янськ був в окупації. Не роздумуючи, ми з допомогою волонтерів поїхали, – говорить Олександр.

Звичайно, без пригод не обійшлося. На валуївській таможні росіянам не сподобалися документи. Нелегкою видалась і дорога з Куп’янська. Верениці машин стояли в черзі, щоб вибратися з окупації. А чого тільки вартий був перехід через дамбу, до якої Олександра підвіз таксист. Переходили її хто як міг. «Сил додавало те, що за дамбою стояли наші хлопці. Вони потім допомогли сісти в автобус, який і довіз нас на ХТЗ», – розповідає чоловік.

Реабілітацію Олександр проходив на Полтавщині в родичів. Там і протез зробили, і пенсію по інвалідності як постраждалому внаслідок війни оформили. 24 вересня 2022 року він нарешті повернувся додому і почав приводити до ладу будинок, пошкоджений російськими обстрілами.

– Зараз у мене проблема з виплатою пенсії. Почалися комісії та паперова тяганина. Наразі вже здав усі потрібні документи й очікую відновлення. Як повернуть, на Балі поїдемо, – жартує пан Олександр.

Господар з гордістю показує свій будинок, город і теплицю. Був і зимовий сад, але росіяни його розбили. Господарство у пана Олександра акуратне, зроблене з любов’ю. На городі та в теплиці ще червоніють помідори. Вирощує також огірки, бурячки, моркву, картопельку. Посадив навіть полуницю. Вирощеним ділиться з українськими військовими. Каже, що не падає духом та підтримує тих, хто отримав на війні інвалідність.

– Багато хлопців жаліються, що їм дошкуляють фантомні болі. А в мене їх, слава Богу, немає. Та і зважати на це ніколи. Роботи багато. Хворіти мені також не можна, адже на медикаменти алергія. Тому підтримую себе натуральними вітамінами, вирощеними власними руками, – говорить чоловік.

Воїнам, які отримали інвалідність на фронті, він радить не сидіти на місці та жаліти себе, а займатися роботою або спортом.

– Я всім кажу, щоб мене не жаліли. Та і не вважаю себе інвалідом. Інколи навіть забуваю взяти костилі. Було, що і падав, і протез в озеро залетів. Поки шукав його під водою, втопив телефон. Але себе не жалів. Рани загоїлись, а телефон купив новий. Якщо починаєш себе жаліти, то вважай, що тобі кінець, – каже Олександр.

Торік у нього померла дружина. Зараз чоловік проживає у компанії котів, які знайшли тут їжу і добре ставлення. А коли на душі погано, він бере в руки баян – і за грою минає туга.

Поки ми із господарем розмовляли, добробатівці встановили в хаті пральну машину та умивальник. Прибрали двір, навели лад у палісаднику та облаштували дах із теплицею. А ще розповіли, що домовилися за новий протез для Олександра – більш легкий та зручніший.

У Харків пан Олександр відвіз мене на своїй старенький автівці, теж пошкодженій окупантами. І на прощання сказав: «З дому я нікуди не поїду. А як буде потрібно, то зі зброєю в руках захищатиму рідну землю».