На протезі підкорив Говерлу, їде на Ігри нескорених та носить дружину на руках

Міжнародні змагання серед військових і ветеранів «Ігри нескорених» (Invictus Games) відбудуться у Канаді в лютому 2025 року. Серед інших учасників Україну представлятиме харків’янин Михайло Тарасенко.

Народився і виріс Михайло в Харкові. Каже, що до початку повномасштабного вторгнення життя проходило як у всіх – робота, дім. Чоловік був звільнений від військової служби. Мав «білий квиток» і ніколи не тримав у руках зброю.

У військкоматі лікар запитав, чи знає чоловік, що на нього чекає, і чи зможе на собі тягти 20 кілограмів. Сказав, що зможе і знає, куди й чому йде. Тож колишній торговий представник став військовим і поїхав на навчання у Велику Британію.

Після навчання західні інструктори порадили Михайлові спробувати себе в ролі сапера. Підготовку на сапера пройшов уже в Україні. Після отримання сертифіката взявся за виконання бойових завдань.

Військові будні були дуже прості й водночас важкі. Тоді й згадалася Михайлові фраза лікаря про 20 кілограмів. В основному працювали на Запорізькому напрямку, інколи виїжджали на Донецький.

Добре запам’ятався один із днів, коли його просто покинули сили. Тоді треба було пройти з півтора кілометра по мінному полю і розмінувати його.

Потім вони з побратимами посиділи пів годинки, боєць попив водички та й пішов назад у те поле. Треба ж було працювати.

– Основна наша задача, як саперів, розміновувати шляхи для штурмових груп та бронетехніки. Працювали на першій лінії фронту. Коли, наприклад, відбивали посадку, треба було швидко її розмінувати, щоб створити коридор для розвідників. А окупанти після себе залишали багато сюрпризів, – ділиться спогадами воїн.

На Запорізькому напрямку Михайло й отримав поранення.

Той день мав бути вихідним, тому що дуже важкими видалися попередні 3–4 доби. Михайло з побратимами розчищали проходи на мінних полях. Бігали швидко під постійними пострілами. Хлопці вкрай виснажилися і мали відпочивати, але ближче до ночі надійшла команда, що треба ще їхати на розмінування.

– І ми поїхали. Нас навіть не сильно тоді крило, так, пару разів мінометка прилетіла чи щось таке. Стояв згорівший російський танк, за яким ми ховалися на випадок сюрпризу від ворога. Я побачив вирву від снаряда. Кілками і стрічкою позначив край проходу і сказав побратимові Івану, що класна яма і туди можна скидати міни, – згадує чоловік.

Розмінованою стежкою носили снаряди. Іван стежкою пройшов тричі туди й назад, а сам він, коли повертався втретє, схибив десь вліво на сантиметр – і спрацювала протипіхотна міна.

– Перше, що я зробив, подивився на побратимів. Слава Богу, всі були живі, цілі, здорові. Міна була не осколковою, – розповідає Михайло Тарасенко.

Першу допомогу він надав собі сам. Було важко. Погано працювали руки – у пальці вп’ялися осколки. Зап’ястками накинув турнікет на пошматовану ногу, затягнув зубами і поповз до своїх. А далі побратими на пікапі доправили бійця у Запоріжжя.

У шпиталі довелося приймати швидке й дуже важливе рішення – ампутація ноги до коліна чи вище.

– Часу на роздуми не було. Рішення треба було пртийняти протягом 10 секунд. Хірург сказав, що краще ногу ампутувати вище коліна, бо потім може статися так, що буде повторна ампутація. Тож я прийняв рішення – ампутувати й коліно, – каже сапер.

Дружина Михайла, Ксенія, про рішення коханого стати на захист країни дізналася, коли була за кордоном.

– Він просто поставив мене перед фактом, і я прийняла його рішення. Я завжди знала, що мій коханий – справжній чоловік і стояти осторонь, коли твою країну, твоє місто руйнують вороги, не зможе, – говорить вона.

Михайло постійно телефонував чи писав повідомлення Ксенії з фронту. Так було і в день поранення. О четвертій ранку написав, що йдуть працювати і коли повернуться, то зателефонує.

– Я з нетерпінням поглядала на телефон, але він мовчав. Пишу повідомлення у WhatsApp, дивлюсь, галочки доходять, а він не відповідає. Тож не знаходила собі місця. Серце відчувало, що щось трапилося. Потім написав Михайло і розповів усе. Я, не вагаючись, одразу поїхала до нього. Рада була, що живий, – згадує Ксенія.

Сам Михайло Тарасенко своє поранення сприйняв спокійно.

– У мене не було страхів жодних, бо знав, куди йшов і що може бути. Коли їхав після первинної ампутації в Запоріжжі, то радів, що не постраждали побратими, а мені відірвало тільки ногу. Долати біль допомагала кохана. Це єдина людина, в якій я впевнений на всі 100 відсотків, – каже ветеран.

Михайло з Ксенією офіційно одружилися майже рік тому, але разом уже вісім років. Познайомилися на відпочинку в спільних знайомих. До цього ніколи не зустрічалися. Після відпочинку всі разом зайшли на каву до Ксенії на Салтівку.

– Вдома я помітив, що забув светр у Ксенії. Вирішив зайти наступного дня і забрати. Зателефонував, пішов – і залишився на вісім років, – посміхається Михайло.

Через два місяці після поранення у Михайла вже був механічний протез, і він вчився ходити і жити по-новому.

– Головне, щоб було бажання розвиватися й рухатися вперед. Інакше не буде нічого. Якщо ти хочеш просто сидіти вдома і плакати, що тобі відірвало ногу, тому ти жити не хочеш, то, на жаль, тобі жоден психолог не допоможе. Жодна рідна чи близька людина. Ти просто будеш сидіти вдома і страждати. Крім бажання, ще важлива підтримка, в мене вона є. Ксенія була зі мною у всіх лікарнях – і в Рівненській області, і у Львові, – каже ветеран.

Дружина всі етапи одужання була поряд з чоловіком і допомагала чим могла. Подружжя пригадує, як разом ходили за ліками. 800 метрів ішли близько години. Милицями Михайло понатирав пахви до крові, але йшов. «Ми не сиділи на місці, а постійно десь гуляли», – говорить Ксенія.

Фантомні болі донімали воїна. Інколи він не спав по кілька днів. Часто передивлявся соціальні мережі. Так і натрапив на відео хлопця, який піднімався на Говерлу. Тож і сам загорівся цією ідеєю. Після реабілітації та звикання до нового протеза здійснив свою мрію. Поруч, як завжди, була кохана.

Ксенія виклала в соціальні мережі відео, де коханий долає підйом на Говерлу, яке не тільки набрало багато переглядів, а й мотивувало воїнів з пораненнями. Дружини поранених бійців часто телефонували Ксенії і питали, як пройти ребілітацію і де протезуватися.

А ще Михайло мріяв носити дружину на руках – і це йому також вдалося.

– Зараз у мене один із найкращих протезів, який є у світі, – біонічний. Дуже дорогий. Його я отримав безкоштовно у Львівському центрі реабілітації та протезування «Superhumans», – розповідає чоловік.

Михайло Тарасенко займався спортом і до війни. Після поранення у травні 2024 року пройшов відбіркові змагання до національної ветеранської збірної, яка представлятиме Україну на Іграх нескорених-2025 у Канаді.

А Ксенія каже, що подякує принцу за те, що дає можливість пораненим воїнам повірити в себе, йти далі й мотивувати своїх побратимів.

Крім паверліфтингу, волейболу сидячи та веслування, на турнірі Михайло братиме участь і в зимових видах спорту. Спускатиметься на лижах на одній нозі. Слід зазначити, що лижним спортом він ніколи не займався.

Михайло Тарасенко вирішив продовжити свій шлях у ветеранському спорті. Паралельно планує допомагати побратимам відновлюватися після поранень і травм. Але за потреби готовий знову взяти до рук зброю і стати на захист України. Бо немає поділу на військових і цивільних – є лише ті, хто любить свою країну і робить усе можливе для наближення Перемоги, і ті, кому байдуже.