«За вікном горів сусідній будинок та кричали люди»

Раніше у Новобаварський район прилітало, як і в інші райони Харкова, але зрідка. Та з кінця березня почалося – обстріли підприємств, розбитий 4 квітня житловий будинок, де через повторний удар загинули троє співробітників ДСНС, а в ніч на 31 травня прилетіло у будинок поруч із моїм. Дев’ять загиблих, повторним ударом поранені поліцейський та лікар. 

Спати я лягаю пізно, тож опівночі ще читала в ліжку. Перший удар о 23.45 був такої сили, що вікно якось дивно зігнулося, потім ще раз – і застигло на місці. Оскільки виглядало воно нібито цілим, продовжую лежати, як зазвичай і роблю під час обстрілів. Та більшість харків’ян так робить, якщо прилітає десь далеченько, хоча це й неправильно. Але… Цього разу прилетіло десь близенько, тож чого його вставати, воно ж уже прилетіло.

Як потім виявилося, спочатку росіяни вдарили по магазину господарських товарів, який від мого будинку на відстані метрів 250. Вибухова хвиля була такої сили, що на стінах навіть з’явилися тріщини. А у балкона відвалилася частина конструкції, що його тримає. До речі, вікно таки ціле, але відкривати-закривати його тепер не зовсім легко.

Через декілька хвилин ударило вдруге. Тепер з протилежного боку мого будинку, прямо в сусідній. Скло з вибитого вікна полетіло на ліжко, слава богу, ніхто не постраждав. Чомусь розбилося внутрішнє скло – зовнішнє залишилося цілим. А ту частину вікна, що відкривалася, вивернуло під дивним кутом. Кішка злякалася так, що вилетіла з кімнати на супершвидкості і заховалася у безпечному, з її точки зору, місці – на моєму вікні.

Ми хвилин п’ять її шукали – варіант, що вона сховається на вікні, не розглядався. У цей час було дуже страшно, але думки, чи не виплигнула кішка з переляку в розбите вікно, якось відганяли страх.

Дивитися, куди прилетіло, було страшно. Бо якщо з моєї сторони тільки волали сигналізації машин, то з цієї бігали та кричали люди. І щось горіло.

Коли нарешті подивилися в розбите вікно, здалося, що горить під’їзд. Уночі без світла на вулицях не дуже побачиш, що там і як. Але потім виявилося, що одного з під’їздів у сусідній з нашою п’ятиповерхівці взагалі немає – до другого поверху частина будинку знищена. 12 квартир на трьох поверхах.

Пошуки кішки тривали. Яка була перерва між першими двома ударами та наступними, ми точно сказати не можемо: в ті 30 хвилин, із 23.45 до 00.15, час плинув якось дивно і сприйняття реальності було не зовсім адекватним. Але обстріл продовжився, коли вже приїхали рятувальники, поліція та лікарі.

У сховище ми не пішли – воно у сусідньому будинку, але там лише один вихід. Тож якщо прилетить зверху, то опинитися у заваленому підвалі та чекати, поки відкопають, не дуже хочеться. Ховалися у ванній кімнаті – теж той ще варіант, якщо прилетить зверху. Але я про це не думала та взагалі не ховалася.

У мене була важливіша справа, точніше, дві. Перша – намагатися витягнути кішку з-під ліжка, куди не зможе залізти ніхто, крім неї. Вона якось непомітно перебазувалася туди з вікна. Друга – розповідати мамі по телефону, що я роблю, щоб мама не лякалася та знала, що ми живі. Як тільки я лізла під ліжко та замовкала, налякана мама кричала у слухавку: «Розмовляй зі мною, в тебе все гаразд?!».

Кішку ми так і не витягли, вона вилізла з-під ліжка сама вже пізно вранці. Але коли обстріли закінчилися та настала тиша, пішли гуляти районом. Вдома не знайшлося нічого заспокійливого, а треба було. На вулиці – повно людей, біля розбитого будинку – рятувальники, поліція та лікарі.

Пройти по вулиці не дозволили – все перекрили, довелося йти в обхід. Побачили побиту машину «швидкої». Один рятувальник, біля машини якого ми проходили, насипав у жменю валер’янки та дав пів пляшки води запити.

Бачили поранених з перев’язаними головою або кінцівками. Біля одного з будинків лікар «швидкої» лаявся, бо не міг знайти адресу, куди його викликали на гіпертонічний криз. У темряві не було видно, що у радіусі 500–800 метрів у всіх будинках вибиті вікна. Де більше, де менше, але в усіх. Тож скла під ногами зранку 31 травня на районі було багато. А ще було багато пошкоджених вибуховою хвилею дверей – і в під’їздах, і у квартирах.

Ми довго не блукали районом, десь через пів години пішли додому спати. А на вулиці тривала робота та гомоніли налякані люди. Про крики та плач біля сусіднього будинку, де зібралися ті, хто врятувався, і ті, чиї родичі залишилися у завалах, розповідати не буду. Це – ще один особистий рахунок усіх харків’ян до тих нелюдів, які підло вночі вбивають мирних людей в їхніх домівках. І за нього росіянам теж доведеться відповідати, бо інакше просто не може бути.

Спали ми десь години чотири. О 6-й ранку почали збирати скло з розбитого вікна та з’ясовувати, що де відбувається. Світло та газ вимкнули одразу після вибухів, тож треба було ще десь знайти хоч якийсь чай. У дворі розбитого будинку продовжували працювати рятувальники – розбирали завали та шукали тіла загиблих ще два дні.

Із соцмереж начальника Слідчого управління ГУНП у Харківській області Сергія Болвінова:

«…Чоловік розшукував 29-річного сина. Він під час удару був удома, у квартирі на останньому поверсі. На жаль, він не вижив – уже зранку з-під завалів дістали його тіло.

…Ще одне тіло знайшли на місці ракетного удару. Ця жінка прийшла провідати свою маму та залишилася на ніч. Їй було 39 років. Матір загиблої жила якраз на п’ятому поверсі, від якого нічого не залишилося. Коли вдарила ракета, жінку просто викинуло на вулицю, вона відлетіла на кілька десятків метрів та вдарилася об стіну сусіднього будинку.

Її матір вибуховою хвилею теж винесло надвір, там її і знайшли ще зранку. В морзі загиблу впізнав чоловік. А от доньку, яка залишилася ночувати, ніхто з рідних поки впізнати не може – занадто серйозні пошкодження.

…Вночі знайшли 86-річну жінку. Тіло цієї загиблої впізнала донька Валентина, вони жили разом на четвертому поверсі. Донька в момент удару дивом урятувалася – вийшла на кухню попити води і вижила. Коли ракета вдарила, вона впала на підлогу та змогла виповзти до під’їзду.

…Цю жінку шукали більше доби – вона під час обстрілу була вдома з донькою та зятем.

42-річного зятя дістали з-під завалів ще напередодні. Про те, що її рідні десь там, під уламками, розповіла донька загиблої. Після першого удару повибивало шибки, і вона пішла замітати скло в коридорі. Чоловік лишився в кімнаті та загинув. А матір хотіла допомогти прибрати уламки й вийшла на балкон за віником, коли пролунав наступний вибух. Її тіло знайшли на вулиці, біля будинку. Це дев’ята жертва російської атаки».

Як завжди, чітко та виважено спрацювали всі служби та волонтери. Вони реально святі люди, без яких Харків однозначно не був би незламним. Комунальники до обіду прибрали місця прильотів, волонтери одразу 31 травня позабивали вікна по всьому району. Швидко організували палатки з їжею – я розжилася в них гарячим чаєм. Цукор не взяла – гордо відповіла, що вдома є. Поспілкувалася з дівчатами, які зізналися, що дивитися на постраждалих після обстрілів – це кожний раз неймовірно боляче.

Пізніше привезли воду та речі першої необхідності. Між будинками бігали газівники та електрики, які перевіряли мережі. Люди також хаотично переміщалися по району, ділилися інформацією. Про те, де зараз працює яка зі служб, чи всі сусіди вдома або комусь треба зателефонувати, щоб приїхали та пустили комунальників до своїх квартир.

Наступного дня, коли комунальники вже працювали лише у дворі розбитого будинку, в інших – почалася тема про «єВідновлення», бо стільки вікон та дверей самотужки не заміниш. Звичайні теми про життя та майбутнє.

Поступово до розмов, як відновити житло та готуватися до наступної зими, почали долучатися жителі розбитої п’ятиповерхівки. Спокійно дивитися на їхній двір – раніше там були дерева, клумби, дитячий майданчик, а зараз лише розчищена гола територія, неможливо. Але туди кожен день приходять зацікавлені люди – побачити той самий будинок. Харків’яни вже звикли контролювати свої емоції та більш-менш спокійно реагують на такі місця.

Коли ввечері бачиш світло у вікнах цього будинку, розумієш, що Харків – таки реально залізобетон. Одного під’їзду немає, а в іншому продовжують жити люди…