«Людей переконували, що росія тут назавжди»: як мешканці Куп’янська жили в окупації

Харківська айтішниця розповіла «Слобідському краю» про життя в окупації та про найстрашніший і водночас найщасливіший день свого повернення додому.

(Фото: Мешканці Куп’янська із синьо-жовтими прапорами вийшли на мітинг проти окупантів)

У повній інформаційній ізоляції

27 лютого росіяни без особливих зусиль окупували Куп’янськ. Міський голова одразу «здав» ворогам населений пункт та почав з ними співпрацювати. Місто почало жити під прапором держави-агресора. Незгодні містяни вийшли на мітинг, проте організатора одразу ж викрали, а в учасників провели обшуки. Ставленики росії переконували жителів Куп’янська, що до складу України вони більше не повернуться.

Спочатку мешканці Куп’янська не розуміли, чого очікувати. Яна розповідає, що одразу після повномасштабного вторгнення містом почали ширитися чутки, що правоохоронці, тероборонівці й судді виїхали. Тож місцеві не розуміли, як діяти далі й на що розраховувати. Одразу почали знімати готівку, купувати харчі, а щоб убезпечити себе – ховалися у підвалах.

Та після того, як у Куп’янськ без жодного пострілу зайшли росіяни, мер міста Геннадій Мацегора закликав людей виходити з укриттів та повертатися до звичного життя. Російські військовослужбовці побудували кілька блокпостів на виїздах з міста та в центрі для перевірки автівок і документів. Дівчина говорить, що виїжджати з міста було страшно, тому намагалися не виходити з двору.

«Росіяни одразу почали ходити по місту та перевіряти будинки місцевих. Пам’ятаю, як зі свекрухою готували пиріжки та хтось постукав у ворота. Свекруха відчинила, там стояло двоє озброєних росіян. Одразу запитали, чи не ховаємо ми в хаті нацистів і чи зберігаємо якусь зброю. Один залишився на вулиці зі свекрухою, а інший зайшов у будинок, скрізь позаглядав і вийшов. Потім спитали, скільки людей живе в домі. Ми сказали, що четверо, ми та двоє чоловіків, які пішли на риболовлю. Нам пощастило, вони одразу пішли й нічого не забрали. У декого обшуки проходили дуже жорстко», – згадує Яна.

За словами дівчини, у куп’янчан росіяни відбирали машини, серед яких позашляховики та дорогі іномарки. На них вони одразу ж причепили свою символіку, а місцевим наказали зняти тонування з вікон автівок, щоб видно було хто їде, бо інакше вояки просто вибивали вікна. Також окупанти намагалися дістати інформацію про тих, хто підтримує Україну, або ж про військовослужбовців чи їхніх родичів. Особливо їх цікавили чоловіки з татуюванням української символіки чи «Азова».

«На нашій вулиці жила бабуся, років 80. Так вони навіть до неї прийшли питати, де в Куп’янську живуть бандери», – розповідає дівчина.

(Фото: Весна 2022. Колона ворожої техніки їде містом)

Росіяни приходили до місцевих підприємців та фермерів, пропонували їм за товар невеликі гроші, а якщо ті відмовлялися, то забирали все силою. Яна говорить, що влітку приїжджали великі вантажні машини та вивозили зерно в росію.

(Фото: Російський військовий)

Російські військові селилися у вільні будинки в сусідніх селах. Їх на початку вторгнення залишили люди, тікаючи від війни.

«У громаді було тихо, люди дотримувалися комендантської години та намагалися без потреби не виходити з дому. Тому російські військові часто пиячили, робили, що хотіли. На блокпостах чіплялися до дівчат, питали, чи не потрібні їм «тимчасові чоловіки», – згадує співрозмовниця.

Яна – айтішниця, перші дні війни їй вдавалося працювати віддалено, проте згодом з Інтернетом почалися проблеми, в кінці березня він пропав зовсім. Потім заглушили й мобільний зв’язок. Дівчина говорить, що окупанти навіть не приховували, що спеціально залишили людей без зв’язку, мовляв, вони зливають позиції росіян Збройним Силам України. На кілька тижнів відключили електроенергію. З перших днів у населеному пункті велася активна пропаганда. В основному в людей працювали тільки російські телеканали й радіо «Харків Z». Окупанти створили повну інформаційну ізоляцію, російські військові та прихильники їх режиму розповідали, що Харків, Київ та більшість міст України захоплені.

«Людей переконували, що Україна капітулювала. Переконували, що тепер Куп’янськ – частина росії, що лише російська влада та військові зацікавлені в допомозі місцевому населенню. Мовляв, це Україна розбомбила свої ж міста, а росіяни їх не кинуть. І дехто з місцевих дійсно в це вірив. Навіть ті, хто ще на початку війни підтримував Україну. Нам пощастило, бо в нас деякий час працювало супутникове телебачення, ми дивилися українські новини та мали розуміння, що відбувається насправді», – каже Яна.

Ідеальна картинка для російського телебачення

У місті знайшлися й ті, хто на камери отримував російські паспорти та радісно розмахував триколором. Керівні посади віддавали охочим співпрацювати з росіянами. Переважно це були люди, які раніше ніде не працювали, або ж не мали стабільної роботи. Здебільшого – маргінали, вони у всьому допомагали росіянам та виконували їхні вказівки. Так, улітку на камери для російських пропагандистів так звана молодіжна рада Куп’янська розтрощила українську символіку.

(Фото: «Молодіжна рада» позбувається української символіки)

«Росіяни дали їм змогу відчути себе цінними, бо раніше більшість цих людей були просто ніким», – розмірковує Яна.

Та люди, які вірили в перемогу України, змушені були жити за правилами ворога.

«Про свої погляди люди відкрито не говорили. Боялися, що скрізь можуть бути колаборанти, які обов’язково «здадуть» їх російським військовим. Усі розуміли, що це може закінчитися тортурами, полоном чи вбивством. Адже навіть сусіди «здавали» людей з проукраїнською позицією», – каже дівчина.

По всьому місту росіяни розвісили свої прапори та плакати з написом «Мы с россией единый народ». На початку повномасштабної війни українські військові підірвали один з мостів, щоб ворожі війська не пройшли в Харків. Паркан там був пофарбований у синьо-жовті кольори.

(Фото: Зруйнований міст у Куп’янську на початку весни)

«Замість того, щоб полагодити міст, вони змусили комунальників швиденько перефарбувати паркан у кольори російського прапора», – розповідає Яна.

(Фото: Міст зафарбовують у кольори російського прапора)

(Фото: Зафарбований міст)

Ще з квітня окупанти почали впроваджувати свою валюту. На базарах ціни були вказані в українських гривнях та російських рублях. Ціни на все значно зросли.

«Одного разу ми в магазині взяли кілька пачок сосисок, вийшло на тисячу гривень. Зефір у коробці – 500 гривень. Ми були в шоці. Цікаво, що тоді продавалися наші, українські, продукти, які раніше можна було купити рази в 3-4 дешевше. Проблема була ще й у тому, що не було можливості зняти готівку. Це можна було зробити в найближчих містах Луганської області, або через спеціальних людей, які намагалися на цьому заробити», – згадує співрозмовниця.

(Фото: Ціни на продукти в магазинах Куп’янська вказані в гривнях)

Тоді росіяни вирішили підкупити місцеве населення: пенсіонери мали змогу отримати по 10 тисяч рублів, також видавали гуманітарну допомогу. Та отримати її було складно, говорить Яна. Біля «АТБ» створили пункти, де записували охочих на отримання. Обов’язкова умова – назвати паспортні дані. Та в черзі можна було стояти по кілька днів.

«Черги були дуже великі. Спочатку стояли, щоб записатися на отримання, а потім, щоб отримати. Очікування супроводжувалося розповідями, що Україна кинула Куп’янськ напризволяще, що ніхто й не думає евакуювати населення чи хоча б забезпечити людей необхідним. Людям намагалися показати, що вони потрібні лише росії, й все це знімало телебачення. Вони навмисне створювали такі черги, аби показати картинку, а насправді населення йшло через безвихідність, адже багато людей приїздило з інших сусідніх міст», – підкреслює дівчина.

(Фото: Люди стоять у черзі на отримання 10 тисяч російських рублів)

Російські пропагандисти постійно робили неправдиві сюжети, розповідаючи, що рятують людей від голоду та гуманітарної катастрофи. Звісно, вони не могли розповісти місцевим мешканцям, що росія не погоджується на «зелений коридор» з Україною та що їхні військові замінували всі дороги на виїзд до українських міст, адже це суперечило тій картинці, яку транслювало російське телебачення. Яна розповідає, що, коли росіяни записували коментарі людей, біля камери стояли солдати з автоматами, тобто люди, навіть маючи бажання, не могли сказати щось про реальну ситуацію.

(Фото: Видача гуманітарної допомоги в Куп’янську)

Дівчина згадує, що Куп’янськ усе більше почав нагадувати 90-ті роки. У середмісті утворився стихійний ринок. Через скрутну фінансову ситуацію та відсутність роботи місцеві приносили на продаж що в кого було. Яна зі свекрухою спочатку продавали тюльпани, а потім городину. Загалом, дівчина каже, якби не город, то невідомо, як би родина взагалі вижила. На городі Яні довелося працювати вперше. Чоловік зі свекром ходили на риболовлю, якщо улов був гарним – рибу продавали на базарі. Дівчина згадує, як одного разу теж пішла на риболовлю, й прямо над човном пролетіло два винищувачі.

«За ці сім місяців я всього навчилася: садити, полоти, косити, прибирати город, ловити рибу. Було важко, але я розуміла, якщо зараз не виростимо овочі чи фрукти, то залишимось без їжі й хоч якогось заробітку. Бо все коштувало дуже дорого, щоб купити якісь навіть прості ліки, треба було попрацювати. Але навіть на городі працювати було страшно. Неможливо було звикнути, що над тобою постійно літають літаки та гелікоптери. Особливо страшно було від винищувачів, вони летіли один за одним, жахливий звук був. Копаєш картоплю й мимоволі пробігає думка, що зараз почнуть стріляти», – каже Яна.

Згодом у місто почали привозити та продавати російські товари. Проте їхня якість була сумнівною.

«Тепер я розумію, чому росіяни приїжджали в Харків купувати харчі та речі. У них все несмачне. Якість дуже низька. І все це за шалені кошти продавалося. Деякі ліки взагалі знайти було неможливо», – ділиться спогадами співрозмовниця.

Улітку Збройні Сили України успішно знищили базу окупантів, розташовану в Куп’янському районі. Після цього росіяни почали ретельно обшукувати місцеве населення та перевіряти телефони.

Мешканці лівого берега залишилися у пастці

Згодом мешканці Куп’янська дійсно втратили надію на звільнення з окупації. Яна з чоловіком хотіли виїхати з міста, та безпечних шляхів на той момент не було. Місцевим дозволяли виїздити лише до росії або до міст Луганської області, які теж перебували в окупації.

«Нам говорили, що можна поїхати в росію, а вже звідти виїхати в країни Європи. Але ми не розуміли, як правильно це зробити й чи взагалі випустять нас з росії. Проте вирішили ризикнути, бо залишатися в окупації не було більше сил. Ми відчували себе відрізаними від усього цивілізованого світу», – згадує дівчина.

Та виїхати родині так і не вдалося. Після того, як українські військові знищили декілька військових баз у Куп’янську, почалася паніка.

(Фото: Знищені ЗСУ російські бази)

Росіяни переконували людей у тому, що з міста треба негайно їхати. Казали, що прийдуть солдати НАТО й знищать усе.

«Люди почали масово тікати в росію. Їхали, бо їм реально промили мізки, вірили, що їх уб’ють, а місто зруйнують. Ми із сім’єю розуміли, що Україна намагається відвоювати свої території, тому треба ховатися у безпечне місце», – розповідає Яна.

Окупанти втекли на лівий берег річки Оскіл і звідти підірвали міст, який сполучав лівий берег з містом, аби ЗСУ не змогли швидко дістатися до них. Росіяни спеціально обстрілювали Куп’янськ та прилеглі села. Дівчина зауважує, коли обстріли вели українські військові, люди не боялися, бо вони били точково й попадали точно в ціль.

«Ми особисто бачили, як російські військові стріляли з «градів». Усі місцеві бачили, хто насправді нещадно стріляє по Куп’янську та його околицях. Бачили, хто насправді вбиває місцеве населення. Найстрашніше – касетні обстріли. Одного ранку через такий обстріл загинула жінка просто на городі. В обід вони знов почали стріляти, хату трясло від вибухової хвилі. Ми були в домі, коли вийшли, то побачили, що весь двір в уламках», – каже співрозмовниця.

(Фото: Наслідки російських обстрілів)

Деокупована частина міста перебуває під постійним ворожим вогнем. А люди, які лишилися на лівому березі, опинилися у пастці. Там були і Яна з родиною. На той час волонтери вже проводили евакуацію, проте, щоб виїхати, треба було пройти по зруйнованому містку, а це було дуже небезпечно.

Найстрашніший та найщасливіший день

Та залишатись у Куп’янську родина більше не могла. Дівчина каже, що заспокійливі доводилося приймати майже щодня, бо постійно супроводжувало почуття тривоги, страху та невизначеності. Через постійні стреси у Яни з’явилася сивина, а чоловік схуд на понад 10 кілограмів. До того ж у Харкові залишилися родичі дівчини, яких вона не бачила 7 місяців.

«Ми розуміли, що ризик потрапити під обстріл дуже великий, нам треба було пройти пішки зо 4 кілометри. Розлючені росіяни гатили по місту постійно, тобто вирахувати час, коли буде хоч трохи спокійніше, – неможливо. Але ми вирішили йти, бо морально вже не витримували неволі», – зазначає айтішниця.

Ніч перед евакуацією була однією з найстрашніших, обстріли не припинялися, родина спала у підвалі. Зібравши найнеобхідніше, вранці 20 вересня все ж вирушили в дорогу.

«Це була страшна дорога. Ми тільки почали йти – й почалися обстріли. Ми обігнали якусь родину, яка теж ішла на евакуацію. Ми йшли дорогою, яку ще вчора росіяни обстрілювали з різного озброєння. Будинки були вщент розбиті, на дорозі стояла розтрощена машина росіян, все це супроводжувалося звуками вибухів», – каже дівчина.

Дорога була, як у страшному сні, згадує Яна. Коли дійшли до містка, то побачили розстріляну автівку медичної допомоги, поруч стояла ще одна кинута машина, в якої горіли фари та були відчинені двері.

«Коли ступили на місток, побачили велику дірку, через яку видно було річку. Ми дійшли до середини – й прямо позаду нас пролунав вибух. Дуже гучно було, стало страшно, що можемо впасти вниз. Пролунав ще один вибух – і ми почали бігти. Всю дорогу я промовляла молитви. Мене тішила думка, що, якщо все вийде, ми повернемося в рідний Харків. Та навіть пройшовши міст, відчуття безпеки не було. Я відчула спокій лише, коли побачила українських військових. Почуття щастя охопило, і я заплакала, я була щаслива, що ми вирвалися з того пекла», – ділиться своїми відчуттями Яна.

До Харкова родину довіз чоловік, який їхав в обласний центр. Яна каже, що в дорозі були змішані почуття. Ту поїздку дівчина запам’ятає на все життя.

«Дорогою ми бачили села, які розгромила ворожа армія, деякі наче були стерті з лиця землі… Коли заїхали у Харків, я розплакалася, таким я його побачила вперше. З одного боку мені було неймовірно важко від наслідків, які залишили по собі росіяни, а з іншого боку я наче знову ожила, відчула свободу та незалежність», – додає Яна.

P.S. Наразі росіяни постійно гатять по Куп’янську з різного озброєння. Через те, що влучили в насосну станцію, місто залишилося без води, зникли світло й газ. Місцеві змушені постійно перебувати у підвалах.

(Фото: Прильоти від обстрілів)

27 вересня спецпідрозділ «Kraken» ГУР МО повідомив про те, що звільнено Куп’янськ-Вузловий, який розташований на лівому березі Осколу.

(Фото: Звільнений Куп’янськ-Вузловий)

','Як жителі Куп’янська жили в окупації','Харків, війна з росією, окупація, Куп‘янськ, останні новини харківщини, новини харківщини, новини харківської області, новини харкова, новини харкова, харків новини сьогодні, новини харкова і області, Харківська область','Історія харків’янки Яни, яка разом з чоловіком, перебувала в окупованому Куп’янську з 20 лютого по 20 вересня.