Як жительки Старого Салтова пережили окупацію, рятували тварин та саджають квіти у своєму дитсадку

Наталію Ткачову і Тетяну Кучеряву зі Старого Салтова, що на Чугуївщині, поєднує не тільки багаторічна робота виховательками в селищному дитсадку, а й тяжкі випробування окупацією та постійними обстрілами. Віднедавна вони вимушено «перекваліфікувалися» на завгоспа і двірника. Щоранку, прихопивши нехитрий робочий інвентар, поспішають на роботу: рятують те, що залишилось від дитсадка, і довкруж обстріляної зі знесеним дахом будівлі саджають і доглядають квіти. 

Старому Салтову, як і всім населеним пунктам неподалік від російського кордону, дісталося сповна. Майже два місяці селище було окуповане, після звільнення ще довго піддавалось частим щільним обстрілам. З кожним днем життя в громаді унеможливлювалося, але жінки прийняли рішення залишатись удома. У кожної на те були свої особисті причини. 

Козу – на відро картоплі

Наталія змалку привчена до роботи на городі, до догляду за домашніми тваринами. З усієї живності на початок війни саме три кози становили для неї найбільший клопіт.

– Ну не могла я їх залишити напризволяще! А кому доручиш? У селищі людей зі жменьку набиралось, виїхали, а хто не виїхав, то в підвалах та погребах переховувався. Тут так гучно було, що тижнями на вулицю не виходили, – переповідає недавнішні події жінка.

Вона теж мала на своєму подвір’ї сховок, та догляд за живністю змушував бодай ненадовго залишати його. Під обстрілами, ризикуючи бути ураженою осколком, годувала не тільки своїх, а й залишених сусідських тварин. Собаки й коти потягнулися до її двору вервечкою. Вишукувала можливості, приділяла увагу кожному.Та настав момент, коли терпець увірвався і їй.

Дуже давно місцеві умовно розділили селище на верхню й нижню частини. Верхня менше піддавалась обстрілам на відміну від нижньої, де вона жила. Добрі люди звідти поділилися з Наталією помешканням, у порожньому вольєрі запропонували розмістити кіз, та трьом там було тісно. Знайшлися односельці, які погодилися обміняти одну з них… на відро картоплі. На перший погляд, зиску від того жінка майже не отримала. Та вона його особливо й не шукала. «Головне, що в хороші руки потрапила, та й ціна на все в окупацію зовсім іншою була. Не все грошима мірялось», – зауважує пані Наталія.

Однак всидіти спокійно у новому помешканні не могла. Думка про те, що зо два десятки котів і собак ходять голодними біля її двору, не полишала. Прямісінько серед дороги брала цинкове відро, підіймала його догори, зсередини била палицею і щосили кричала: «Не стріляйте, йду годувати собак!». Частина тварин так і прижилася на її подвір’ї, частину забрали волонтери. «Ластяться до ніг, такі довірливі», – говорить жінка. 

Літню кухню рознесло на цеглини

Можливо, саме через те, що на пані Наталію звалилося стільки різного клопоту: і за сусідськими дворами приглядати, і за своєю та чужою живністю, вона й уціліла 13 серпня, коли тільки заходилася варити обід у літній кухні. Черговий «прильот» міг обернутися непередбачено.

– Літню кухню рознесло на цеглини, а мене тільки уламками присипало. А от завідувачці нашого дитсадка не пощастило. Осколок влучив, коли вона, рятуючись, бігла від своєї п’ятиповерхівки до підвалу в нашому дитсадочку. Сорок років пропрацювали з нею пліч-о-пліч. Хороша була людина, – розповідає пані Наталія.

На війні вбиває не тільки зброя, смерть настає і з природних причин. У вже згаданій п’ятиповерхівці, за словами Наталії, жила родина. Дружина з дітьми виїхала, а чоловік відмовився навідріз.

– Помер, а хто про те знав? Не до походеньок було. Поховали небіжчика вже наші солдати, коли натрапили на нього під час «прочісування» селища. Тільки нещодавно родичі перепоховали, – говорить пані Наталія. 

Гроші є, але крамниці не працюють

Під час окупації було не тільки страшно, а й голодно. «Гроші на картку йшли, та що за них купиш, коли крамниці не працюють? – ставить риторичне запитання жінка. – Хліб на скибки ділили, знали ціну кожній крихті, а то й солоними оладками обходились. Газу й води у нас і сьогодні немає, а про той період що й говорити. Так зараз хоч балони з крапленим газом підвозять, воду теж, а якщо й не приїде «водовозка», то про всі старі колодязі згадали».

Коли селище звільнили, до місцевих мешканців зачастили волонтери. Вони привозили не тільки продукти, а й ліки, до холодів забезпечили «буржуйками». На будинки, які підлягають відновленню, були складені акти обстеження. Та таких, особливо в нижній частині селища, набереться небагато, каже жінка. З усіх об’єктів інфраструктури відносно вцілів (вибиті вікна) тільки сільський Будинок культури.

За все зболілася її душа, та за своїм дитсадком – найбільше.

– Він у нас був зразковим, нічим не поступався харківським закладам. До 200 дітей у нас виховувалось: і тутешніх, і з навколишніх сіл – Зарічного, Молодової, Хотімлі. Шкільний автобус щодня підвозив нашу малечу, – згадує пані Наталія.

Навіть вийшовши на заслужений відпочинок, вона не залишила виховний заклад. Маючи вроджений талант до малювання, вона передавала свої вміння дітям. Під ізостудію в дитсадку була відведена окрема кімната. Тепер там – понівечений дах, обгорілі стіни, знищені вогнем меблі.

Зараз ситуація у Старому Салтові вже краща: деякі магазини повідкривалися, ФАП працює, є до кого звернутися в разі проблем зі здоров’ям. Не треба водосховище човном перепливати, щоб потрапити на той берег, бо давно полагоджений міст.

– Люди потроху повертаються, бо кожного тягне до свого дому, – говорить жінка. 

На дверях підвалів крейдою писали «Тут люди»

Молодша колега пані Наталії, Тетяна Кучерява, теж нікуди не виїжджала, бо не могла залишити стареньку маму. На всі доччині вмовляння 83-річна жінка відповідала відмовою. Мовляв, усеньке життя тут прожила, тож як можна все кинути і їхати у невідь куди?

Тетяна змирилася з материнським вибором і залишилась поряд. До життя в умовах війни довелося прилаштовуватись. Коли 25 травня не стало газу, почала топити піч дровами. Коли повітря здригалося від вибухів, ставала у простінку між погребом і сарайчиком та слухала, куди летить. Діяла залежно від траєкторії польоту: якщо приземлення було десь у стороні, бралася за домашні справи.

Це було вже влітку, як згадує жінка, добре споночіло і почалися обстріли. Вони з мамою не стали гаятись, а швиденько спустились до льоху. Не виходили аж до ранку. На світанні Тетяна піднялася нагору і серед вулиці побачила корову з телям. Її господарі не стали очікувати ще на одну гучну ніч, спакували валізи і виїхали. Єдине, що могли зробити для своєї худоби, це випустити її на волю.

Тільки наступного дня Тетяні вдалося подоїти корову, нагодувати і напоїти обох худобин. Вона доглядала за ними, та корова впала на ноги. Звестись уже не могла, заслабла. Жінка годувала її й лежачу, та врятувати все одно не змогла. Тушу разом з братом виволокли на задвірки, там і прикопали.

– Знаєте, ми не одні такі були. Неподалік від нас чоловік років п’ятдесяти п’яти проживає. Він теж нікуди не виїжджав, бо мама в нього була лежачою. Так він сусідську корову поїв, доглядав, а молоко роздавав людям. Коли вже зовсім не стало чим її годувати, прийняв болісне для себе рішення: здав її на м’ясо, – розповідає пані Тетяна.

Подумки повертаючись до тих «гарячих» днів, вона розповідає не так про себе, як про своїх односельців. Хтось наловчився готувати їжу на мангалі, хтось став волонтером, як брати Юрій і Микола Боженки. Вони під обстрілами вивозили людей до безпечних місць, робили подвірні обходи, уважно вдивляючись у написи крейдою «Тут люди» на дверях підвалів та погребів. Це ставало для них сигналом до дії. Хлопці брали їстівні запаси і йшли до своїх односельців, які пересиджували обстріли у схованках. Активні і непосидючі, вони й сьогодні при ділі: організували молодіжний клуб, не дають юнакам і дівчатам сумувати, нидіти. 

Повертаються додому, навіть коли нікуди

Тетяна говорить, що люди повертаються додому навіть тоді, коли їм немає куди повертатись.

– Восьмого вересня у моєї подруги згоріла хата, чепурненька така була, доглянута, як і сама господиня. Був у неї невеличкий бізнес: квітковий магазин на цьому ж подвір’ї, так його ще під час одного з весняних «прильотів» не стало. Утім після звільнення вони з чоловіком кожні вихідні навідуються до того, що колись називалося рідним домом. Без діла не сидять, усе лад наводять на обійсті, – говорить пані Тетяна.

Вона пройшла дуже сувору школу виживання. Непросто й зараз, бо куди не кинеш оком – усе в руїнах. Та жінка не опускає руки, сподівається на повернення свого життя, такого, як було до війни.

– У грудні в мене був день народження. Колеги, не порушуючи традиції, привітали мене в стінах нашого дитсадочка. Були торт, квіти, їхні осяйні обличчя. Так ми кожного з нашого колективу вітали, винуватець свята аж розквітав. Так шкода всього і всіх. Хіба тільки дитсадочка? Розбиті бібліотека, агроліцей, сільгосптехніка, – розповідає Тетяна.

Добрим знаком у дитсадку вважають те, що на озерці на їхній території, як тільки повернулися з теплих країв, поселилися парою качур з качечкою.

– Ну таке замилування на них дивитися! Чекаємо, що невдовзі з’являться і маленькі каченята. Так колись і наш дитсадок знову наповниться маленькими непосидами, – переконана Тетяна Кучерява.

Нагадаємо, у Старосалтівській громаді Харківської області збільшилася кількість рейсів за маршрутом місто Харків – село Молодова.

Раніше ми писали також, що Вовчанську центральну районну лікарню перенесуть у Старий Салтів.

Нагадаємо також, що у селищі Старий Салтів будуть відновлювати пошкоджений ліцей. Там зроблять укриття для дітей, а ліцей буде відбудований за сучасними нормами та правилами.

Більше новин Старий Салтів читайте на нашому сайті.