У звільненому селі біля Ізюма ремонтують дорогу та чекають на розмінування городів

Село Донецьке Оскільської громади розташоване за п’ять кілометрів від Ізюма, тож сильно постраждало від обстрілів. Але після деокупації сюди почали повертатися люди, бо місцеві хочуть відновити втрачене та знову побачити своє село таким, яким воно було раніше, до війни.

На що одразу звертаєш увагу в Донецькому – це городи. Вони тут на заздрість: доглянуті, чисті. Є теплиці, в яких господарі вирощують овочі. Коли місцеві розповідали, як жили під окупацією, всі казали одне й те ж: через сильні обстріли сиділи у підвалах, але не голодували, бо там у них все було. Картопля, овочі, консервування. Лише борошно швидко закінчилося, тож хліба не бачили довго. А потім, після визволення, його почали регулярно привозити волонтери.

З городами є лише одна проблема – не всі можуть там працювати, бо багато території в Донецькому не розміновано. Хтось з жителів намагався сам це зробити, але всі розуміють – це небезпечно, можна втратити не лише здоров’я, а й життя. Тож дуже чекають, коли прийдуть сапери, хоча точної дати не знає ніхто.

На подвір’ї у пані Тетяни – розбита хата. Поруч друга, поменше, де вони зараз живуть. Але скрізь – квіти, навіть на розбитих вікнах у пошкоджених стінах.

– Ми не знали, що треба виїжджати. Дивимося – танки їдуть, а це вже були росіяни. Сусіди виїхали, бо в них машина, а ми як? Пішки чи на велосипедові? Пройшло багато танків – із сотню, а останній зупинився, направив дуло – і як дасть по селу. У мене одразу вікна й повилітали, а в хаті діти були. Тоді ми одразу полізли у погріб. І через декілька днів розбили нашу хату, – розповідає жінка.

Їх у погребі жило 8 людей. Усю окупацію ніхто, крім Тетяни та її малого онука, з двору не виходив. Тоді вона тримала 10 голів худоби, а її ж напоїти треба. Води у селі не було, тож бабуся з онуком возили її у бідонах з резервуарів на фермі. Колодязь, розташований поруч, був знищений – там підірвалися два російські «урали». «Так жалко, його ж ще наші батьки робили», – зітхає Тетяна.

– А коли росіян вигнали, тоді цілу ніч танки йшли. Я лягала пізно, треба ж сторожувати, щоб вони у двір не позалазили. Думаю, що таке, куди їх стільки їде? Вранці прокинулася, дивлюся – «урал» валяється, BMW із включеними фарами, нічого не розумію. День машини кинуті стоять, два. Тоді дивлюся – танк їде. Невже повертаються?! А воно – наші, Україна! Кажу своїм: «Бігом ідіть, наші!» Такі раді були, – згадує жінка.

Місцеві жителі розповіли багато історій про те, як пережили окупацію. Мої співбесідниці, пані Тетяна, Галина, Любов та Марія, пригадують, як холодно було сидіти у погребах, хоча вдягали на себе по троє-четверо штанів, ватники, замотувалися у ковдри, щоб якось зігрітися. Березень 2022 року був холодний. Воду збирали, як пройде дощ, возили з ферми або з річки, кип’ятили та використовували.

Розповідають про те, як окупанти проводили «зачістку», як забрали чотирьох місцевих чоловіків, які іноді ходили в Ізюм. Так співпадало, що після цих «походів» наші починали стріляти по селу, тож їх звинуватили в тому, що вони корегувальники. Тримали декілька днів, били, але потім таки відпустили.

Розповідають, скільки людей у селі загинуло через обстріли навесні 2022 року. Йдемо зі старостою Малокомишуваського старостинського округу Юрієм Третьяковим однією з вулиць села, на якій майже кожен будинок постраждав. Його – теж, спочатку будинок, потім – теплиця, де вони ховалися. Тож 11 березня разом із сім’єю довелося виїжджати. Повернувся додому після звільнення села. Чоловік по черзі показує на розбиті подвір’я та розповідає про тих, хто тут жив.

– Найбільше дісталося отій хаті, авіабомба. Хазяйка Ірина при авіаударі залишилася жива, а місяці через три її раз вдарило в ногу, а другий – у груди, і жінка померла. Полола город, почався касетний обстріл. Син прибіг – і в нього на руках мати померла. Ось тут отримав поранення колишній редактор районної газети Іван Іванович. Балка вдарила по голові, сильно постраждав, а пізніше помер. Отам хлопець не встиг у погріб заскочити, в шию влучило, 30 ще не було, Денис. Отут Паша загинув, теж осколки касетні, – розповідає староста.

Одразу після визволення в Донецькому не було нічого – ні світла, ні газу, ні води. Світло повернули десь через рік, газ – у травні 2024 року. Воду в минулому році відновлювали, що називається, усім селом.

Як говорить Юрій Третьяков, хоч як би важко вдома не було, люди після деокупації почали повертатися. Тож разом із тими, хто із села не виїжджав, почали «давити» на нього, щоб відновити водопостачання. Вони постійно казали: «Давайте робити воду». «Давили» на старосту, той – на голову громади, разом шукали волонтерів. Нарешті знайшли благодійників, які зробили водонапірну башту, а потім проклали труби.

Зараз жителі села намагаються вирішити ще одне важливе питання – відремонтувати дорогу. До Ізюма від Донецького не так далеко, але переважна більшість місцевих – люди похилого віку. Тож дійти до траси, де ходить автобус, їм важко, а стан дороги настільки поганий, що люди бояться, як узимку до них зможе проїхати та ж сама «швидка».

– До війни в нас майже усі вулиці в селі були заасфальтовані, а зараз бачите що? І наша дорога зовсім розбита. Що можемо, робимо самі. Брали каміння зі зруйнованих будинків та на колишній фермі, засипали ями. Останній раз, коли відновили ще одну ділянку, завезли 60 тракторів, це десь 400 тонн землі та каміння. Наш житель своїм трактором допомагав, разом із найманим трактором, – розповідає староста Юрій Третьяков.

Місцеві розуміють, що через війну невирішених питань у всіх достатньо, тож просити про неможливе не збираються. Не обов’язково асфальтувати дорогу, кажуть, можна просто щебенем засипати, щоб люди добиралися до села без проблем.

– Волонтери та благодійники нам добре допомагають, дякуємо їм усім. Давали кошти на курей та зерно, зараз подали документи на матеріали для відновлення сараїв. Чекаємо, що скажуть. Нам вдома добре, виїжджати не хочемо. Зараз проблема – дорога, бо, як її відремонтуємо, можна буде вирішити питання, щоб у село приїжджав лікар. У місто до лікаря поки доїдеш, дуже довго, – говорить жителька Донецького пані Олена.

У 2019 році в ремонт та обладнання клубу в Донецькому вклали 30 тисяч євро – написали грант, партнери надали кошти.

– У нас у клубі зробили євроремонт, облаштували бібліотеку, кімнату відпочинку. Такої музичної апаратури, як у нас, навіть у місті не було. Ми тут і співали, і танцювали. А в окупацію у клубі росіяни сиділи, і ось що вони після себе залишили, – розповідають місцеві жительки, які водять нас по будівлі, від якої залишилися лише стіни та підлога.

Зараз тут наводять лад – прибирають сміття. Вже вивезли чотири причепи, нова куча поряд із руїнами чекає свого часу.

– Нам ніхто не обіцяє відновити клуб, але, можливо, ми своїми силами зможемо хоча б щось відремонтувати. У залі зі сценою раніше великі свята організовували, у кімнаті відпочинку люди відзначали якісь свої свята – весілля, дні народження. Так що робимо, що можемо, є думка замість даху хоча б накрити стіни, бо у селі ніде навіть зібратися разом, – говорить староста Юрій Третьяков.

У Донецькому багато чого роблять своїми силами. Так, це небагато, але просто так сидіти люди не хочуть. Не вдається самим, звертаються по допомогу. І дуже вдячні усім, хто, як каже староста, підставляє їм плече.

– Волонтери привозять хліб, продукти. Допомагали з матеріалами для ремонту розбитих будинків, з відновленням водопостачання. Громада підтримує чим може. Ми самі просто так не сидимо, бо розуміємо, що коли просто чекати, то нічого й не буде. Щоб отримати результат, треба об’єднувати зусилля, шукати, хто може допомогти, звертатися до них. Зараз у нас найактуальніші проблеми – розмінування та дорога. З першою доведеться почекати, а ось дорогу будемо і самі потихеньку ремонтувати, і звертатися по допомогу. Хтось обов’язково відгукнеться, – впевнений староста.