Ігор Балута про візити до зони АТО: Коли ми роздавали гуманітарку, люди здавали нас бойовикам

01.09.2014 13:32 Влада
www.kupyansk-city.com www.kupyansk-city.com
Голова Харківської облдержадміністрації Ігор Балута дав ексклюзивне інтерв’ю газеті «СК».

Ми запитали губернатора про хід АТО, як це бувати на лінії обстрілу та розміщати рекордну кількість біженців.

Кор.: Незважаючи на те, що ви відповідаєте за всю область, ви часто їздите у зону АТО. Чи не заважають ці поїздки роботі?

– Тут все дуже взаємопов’язано. Харківщина є базовою областю для зони АТО, і на першому етапі, коли операція тільки починалася, керівництво стикалося, так би мовити, з «дитячими хворобами». Це брак якихось елементарних речей – палива, провіанту, тих же сигарет. Чиновникам Міністерства оборони на той момент навіть за наявності виділених коштів було складно налагодити поставки. Цю нестачу комусь потрібно було компенсувати, і Харківська область намагалася допомогти. Фактично тоді найбільше навантаження припало на Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку і Херсонську області.

Читайте також: ГУБЕРНАТОР ІГОР БАЛУТА ЗІБРАВСЯ ПІД ВІНЕЦЬ
                      БАЛУТА ПРО ГУБЕРНАТОРСТВО БОГОСЛОВСЬКОЇ: У ДИТИНСТВІ Я МРІЯВ БУТИ КОСМОНАВТОМ
                       ХАРКІВСЬКІ ВОЛОНТЕРИ ОФІЦІЙНО КОНСУЛЬТУВАТИМУТЬ ІГОРЯ БАЛУТУ

Другий етап почався тоді, коли АТО вже набирала обертів, і з Донбасу ринула перша хвиля переселенців. З Кримом такого не було. Тоді переселенців приїхало близько тисячі. А вже в перші місяці АТО переселенців було у рази більше – близько 7 тис. чоловік. Уже від початку стало зрозуміло, що ці люди психологічно не налаштовані їхати зі своєї області. Вони зупинялися у Святогірську, але це місто фізично не було готове прийняти таку кількість людей. Тому за сприяння віце-прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана ми домовилися з мером Святогірська про співпрацю. Уже тоді в місті було близько 16 тис. переселенців, а максимум, який можна було прийняти, – 10 тис. Почалися комунальні проблеми, брак медикаментів. І тоді протягом трьох тижнів, тричі на тиждень, ми обов’язково їздили в Донецьку область і допомагали налагодити відповідну роботу. В результаті Святогірськ зміг прийняти 30 тис. переселенців. Це, безумовно, пішло на користь і Харківській області, адже якби цих людей не розмістили у Святогірську, вони б поїхали далі – в Ізюмський, Борівський, Куп’янський, Барвінківський райони.
А взагалі Харківщина дуже допомагала. Лише металобетонних конструкцій на блокпости Донецької і Луганської областей ми постачили на 2,5 млн грн. Вартість одного такого блока – 1 тис. грн. Плюс ще доставка, що також у тодішніх умовах було непростою справою. Допомагали будівельні підприємства, комбінати.

Кор.: А відчуття страху не було, коли їздили на гарячий Донбас?

– Кордон бойових дій тоді пролягав набагато ближче до нас – 3–4 км від Святогірська. Бойовики з ДНР підходили буквально впритул. Були моменти, коли ми роздавали гуманітарну допомогу, а люди, які її отримували, потім телефонували бойовикам і казали, що нашу групу можна захопити в полон. Бувало ж і навпаки. Одного разу розвантажували машину з гуманітаркою, і нам допомагали волонтери. Серед них був чоловік, зовнішній вигляд якого свідчив, що він брав участь у боях: характерні синці від зброї на грудях, розбиті руки. Він побачив, що ми його помітили, підійшов і сказав: «Я пішов від них. У мене двоє дітей. Не чіпайте мене». Ми порадилися з мером Святогірська, представниками СБУ. Цього чоловіка заарештували, допитали. І що цікаво, він залишився у місті разом з родиною, нікуди не поїхав. Лише коли звільнили його рідний Слов’янськ, повернувся додому.
А що стосується страху, то траплялося по-різному. Наприклад, була історія, коли колону машин, в якій ми їхали, двічі обстріляли. Було поранено водія автівки, що їхала попереду нашої. Ще один випадок стався під містечком Миколаївка Донецької області, коли ми поїхали чотирма автобусами, щоб евакуювати жінок і дітей, і потрапили під обстріл бойовиків. «Вражень» тоді було дуже багато. Але з часом до цього потроху звикаєш і навіть цікаво дивитися, як у таких екстремальних ситуаціях поводяться люди.

До речі, я вже багато років захоплююся стрільбою. Стріляю з пістолета, автомата, навіть кулемета. Любов до цієї справи у мене від мого дядька-мисливця. Крім того, стендовою стрільбою займалася і моя мама. Я стріляю без фанатизму, просто намагаюся тримати себе у формі, їжджу у тир. І коли ми виїздили в зону АТО і потрапляли під обстріли, це вміння доводилося застосовувати. Можливо, комусь воно навіть врятувало життя.

Ірина Гудзь, матеріал з газети "Слобідський край" №101 від 23.08.2014

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта